Сидячи на самоті, обтяжена жалем, я дуже хочу поділитися своєю історією як застереженням.

Багато років тому я зробила вчинок, про який глибоко жалкую досі.

Шлюб мого сина, зав’язаний без моєї згоди, привів у моє життя невістку, яка здавалася мені далекою та пихатою.

Після одруження поведінка сина стосовно мене теж змінилася: його повага, здавалося, геть-чисто зникла.

Я витратила всі свої заощадження на їхнє пишне весілля, розраховуючи, що вони тимчасово житимуть зі мною.

Однак дискомфорт моєї невістки змусив їх з’їхати за місяць після весілля.

Незважаючи на їхні фінансові труднощі та натяки на те, що їм потрібен будинок для майбутніх дітей, моя мізерна пенсія не дозволяла мені допомагати їм, хоч я старанно заощаджувала для майбутніх онуків.

У результаті подружжя запропонувало продати мою заповітну дачу, що залишилася мені у спадок від покійного чоловіка.

З небажанням, я зрештою погодилася, пожертвувавши своїм притулком заради їхнього щастя.

Продаж пройшов швидко.

Я по наївності віддала їм усі виручені гроші – і була моментально виключена з їхнього нового життя і залишена на самоті.

Вони перестали зі мною спілкуватися, а коли я спитала про онуків, моя невістка відкинула ідею про те, що я якимось чином буду частиною їхньої родини.

Тепер, втративши рідних, будинок та надії на спілкування з онуками, я переповнена втратою та розгубленістю.

Чи є спосіб відновити розірвані зв’язки з єдиною ріднею, чи вже немає сенсу?

КІНЕЦЬ.