Я подивилась у вічко: за дверима стояв свекор з тими торбами з банками і одягом спочилої свекрухи, все тепер до нас тягне! Я вирішила не пускати і не відчинила.

Він постукав раз, другий. Потім настала тиша, але через хвилину почувся голос:

— Оленко, я знаю, що ти там!

Я стояла, затамувавши подих. Не тому, що мені було страшно, а тому, що я не знала, як правильно вчинити.

— Відчиняй, я ж довго тут стояти не буду.

Я мовчала.

— Оце ти така? — голос його став жорсткішим. — Син твій виріс на тих консерваціях, а ти тепер гидуєш?

У мене аж губи здригнулися. Гидую? Ні. Просто не хочу, щоб кожен сантиметр нашої квартири заповнювався речами, які мені ні до чого. І банками, які я не просила.

— Знаєш що, — пробурмотів свекор. — Я їду, а ти подумай.

Я почула, як він важко підняв торби, як постогнуючи розвернувся і пішов сходами вниз.

Стояла біля дверей, спершись лобом об холодне дерево. Всередині мене гризло почуття провини, змішане з полегшенням.

Минув день, другий. Чоловік про цей епізод нічого не знав — він був у відрядженні. Я вже й забула про ту ситуацію, аж поки свекор не подзвонив.

— Ну що, забирай хоч завтра, я в гаражі це все залишив.

— Тату, та навіщо воно мені? — я спробувала говорити м’якше, бо відчувала, що він уже роздратований.

— Як це навіщо?! — аж захрипів. — Це ж від матері!

— Але я не просила!

— Ой, просила, не просила. Ти розумієш, що викидати таке не можна?!

Я видихнула.

— Викидайте, якщо вам не треба.

— В мене рука не піднімається!

— А в мене не піднімається жити серед чужих речей!

Тиша.

— Я зрозумів тебе, — сказав він нарешті і поклав слухавку.

А потім повернувся чоловік.

— Батько казав, що ти не прийняла маминих речей.

— Так.

— Чому?

— А навіщо?

— Це ж пам’ять.

— Сонечко, давай чесно. Це не пам’ять. Це просто старі речі. Ти що, ходитимеш у маминих кофтах? Спатимеш під її ковдрою?

— Ну, ні.

— От і я про те.

Чоловік замовк. А потім зітхнув:

— Але ж це батькові так тяжко.

— Я знаю. Але це не значить, що ми з тобою маємо перетворити свою квартиру на склад спогадів.

Він нічого більше не сказав. Але потім, коли знову з’явився свекор і вже без слів залишив кілька пакетів прямо біля нашої квартири, чоловік сам їх відніс назад.

Тоді я зрозуміла: іноді треба просто наполягати на своєму.

Але все ж таки я відчуваю якусь тривогу. Чи правильно я зробила? Як бути з тим, що старші люди часто так важко сприймають відмову? Як не образити, але й не дозволити зробити з власного дому музей чужого минулого? Буду вдячна за поради.

Джерело