Я подарувала Захару дитину бо надіялася, що хоч так він покине свою дружину і заживе зі мною, тою, кого по-справжньому кохає. – Орисю, Віра давно про нас знає.

Вона не проти мого подвійного життя, але є одне “але” – я не маю права її покинути. – Я була спустошена і розтоптана. Але і це ще не був кінець. Одного дня в мої двері постукала сама Віра. – Ти зробила велику помилку, привівши на світ сина!

– Захаре, ти маєш вирішити. Або ти залишаєшся з нею, або починаєш нове життя зі мною та нашим сином, – сказала я чоловіку у той день, коли вперше побачила справжню межу між нами.

Захар, якого я знала як сильного, впевненого чоловіка, тепер стояв переді мною з опущеними очима, ніби втратив весь свій внутрішній стержень.

– Це складніше, ніж здається, – тихо відповів він. – Є речі, які ти поки що не розумієш.

Я й раніше здогадувалася, що він щось приховує. Але тепер це стало очевидним.

Познайомилися ми влітку, коли я почала працювати у місцевій бібліотеці. Захар був її директором – чоловіком із шармом, теплим голосом і здатністю знайти правильні слова для будь-якої ситуації. Він був тією людиною, яка могла змусити тебе повірити, що ти особлива. І спершу я справді вірила.

Наші розмови на роботі ставали все глибшими. Він завжди захоплювався моїми ідеями, підтримував у складні моменти. Одного разу після роботи він запросив мене на каву. Це був лише вечір за чашкою напою, але я знала, що це початок чогось більшого.

– Орисю, ти заслуговуєш на справжнє щастя, – сказав він тоді. – З тобою я знову відчуваю себе живим.

Я заплющувала очі на те, що Захар був одружений. Віра, його дружина, була майже легендарною фігурою в нашому містечку – успішна, з незмінною посмішкою, завжди готова допомогти. Але я не бачила в ній суперниці. Захар казав, що їхній шлюб існує лише заради зручності. І я повірила.

Коли я дізналася, що чекаю, це стало для мене викликом, але й радістю. Захар спочатку зрадів новині. Він обіцяв, що змінить своє життя, залишить Віру і буде з нами. Але це були лише обіцянки.

Через кілька місяців після народження сина все почало розвалюватися. Захар приходив усе рідше, а коли я ставила питання, його відповіді ставали ухильними. Одного вечора я зрозуміла, що більше не можу цього терпіти.

– Що тебе тримає з нею? – запитала я тоді.

– Віра знає про нас, – сказав він, дивлячись в підлогу. – Але вона поставила умови. Я можу бути з тобою, але я ніколи не можу офіційно покинути її. Вона… не пробачить.

Це було важко чути. Умови? Мої почуття, моє життя, наше дитя – усе це раптом стало предметом якоїсь угоди. У ту мить я зрозуміла, що весь цей час я була лише тінню в його житті.

Пізніше Віра прийшла до мене сама. Вона виглядала абсолютно спокійною, ніби була господаркою ситуації.

– Ти думала, що зможеш змінити його? – запитала вона. – Захар ніколи не залишить мене. Ми зв’язані роками, спільним життям, бізнесом. Але ти зробила помилку. Ви не мали заводити дитину.

Я слухала її мовчки, розуміючи, що вона мала рацію. Я зробила помилку – повірила в те, що зможу вирвати Захара з її павутини.

Після тієї розмови я зрозуміла, що більше не можу жити в цьому трикутнику. Захар прийшов до мене знову, але я вже знала, що скажу йому.

– Це останній раз, коли ти переступаєш цей поріг, – сказала я. – Якщо ти не можеш бути з нами повністю, то не треба бути зовсім.

Він спробував мене переконати. Казав, що любить мене, що ми знайдемо рішення. Але я знала, що це лише слова. І він пішов, залишивши мене з сином та порожньою кімнатою.

Дивлячись зараз на свого маленького Назарчика, я розумію, що не маю права бути слабкою. Його очі – очі його батька – нагадують мені, що я повинна дати йому краще майбутнє. Тепер я знаю, що моє щастя залежить тільки від мене.

А що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити людину, яка завдала тобі стільки болю, навіть якщо колись ти її кохала?

Джерело