Коли ми з чоловіком уже взяли квартиру за допомогою банківської позики та переїхали, пішла моя бабуся. Була вона вже старенька, але на здоров’я не скаржилася, і її відхід став для нашої родини великим горем. Але немає лиха без добра – незабаром виявилося, що бабуся в спадок залишила мені свою простору двоє. Квартира була обжитою поганими меблями, з вицвілими, і де-не-де навіть шпалерами, що відходили від стін, але вона розташовувалася в хорошому тихому районі, і ми з чоловіком щиро дякували мій бабусі за такий останній подарунок.

За Мишка я вийшла заміж два роки тому. Гарний і простий хлопець, який не боїться роботи і бажає міцної сім’ї, сподобався мені відразу, і за півроку покликав заміж. Я довго не роздумувала – одразу побачила, але він надійний, відповідальний та дбайливий. Квартиру обирали для життя одразу простішу – з урахуванням майбутніх дітей. З ними не поспішали, вирішивши спочатку обжитися, міцніше встати на ноги і все ретельно зважити. Та й грошей назбирати, за квартиру розрахуватися.

Бабусина двушка стала великою підмогою. Благо, у Михайла мого були золоті руки, і чоловік хоробро взявся робити там ремонт. Переклеїли шпалери, поміняли підлогу, виклали недорогою, але симпатичною кахлем ванну кімнату. Меблі старі викинули, купили з рук у відмінному стані, як і техніку. Тепер у бабусиній квартирі все було готове для того, щоб можна було пустити туди мешканців.

З квартирантами нам одразу пощастило – попалася молода родина наших із чоловіком років, але вже з малюком. Дитина була спокійна, її мати охайна порядна жінка, батько теж вселяв довіру. Я пустила їх, узявши передоплату за два місяці, і жодного разу не пошкодувала. Жодного місяця мешканці не прострочили належних платежів, квартиру підтримували в чистоті та порядку, і я просто тішилася з того, як вдало і швидко все склалося.

Ми ж із Мишком жили б загалом душа в душу, але наше сімейне щастя дещо затьмарювала моя свекруха. Владна, яка вважає, що всі мають жити за її вказівкою, Світлана Гаврилівна була жінкою старого загартування. Вона рано залишилася одна із двома дітьми. Чоловік після народження молодшої доньки зустрів іншу жінку, чесно сказавши дружині, що йде. Про дітей він забув, переступивши поріг, і ні Мишко, ні Аня його не знали.

Мишко свого часу вийшов у його матері з батьком одразу після весілля. Вони хотіли почекати з дітьми, але доля розпорядилася інакше. До того ж, свекруха була щиро засмучена, що народився син. Вона завжди мріяла про дівчинку. Тому народження Ані і стало для неї справжнім святом, на відміну від появи Міші на світ. Дочка Світлана Гаврилівна любила. Все в хаті одразу закрутилося навколо маленької блакитноокої принцеси в пишних сукнях та білих шкарпетках.

Старшого брата тільки й робили, що смикали – допоможи сестрі поїсти, догляди її, віддай їй свою іграшку. Мишко був старший за Ані на чотири роки. Він сам тоді ще малюк не зовсім розумів, чому повинен віддавати свої улюблені машинки маляві, що вічно все ламала, вередувала і хитала свої права. Але мати незмінно вставала на бік дочки. Так було і коли брат і сестра підросли. Ані купували все найкраще – одяг, солодощі, іграшки. Мишкові – якщо вистачало грошей.

Ані варто було раз попросити, і мати готова була гори згорнути, щоб виконати її бажання. Мишкові ж суворо говорили «ні», і хлопчик, повісивши голову, більше просити не наважувався. Коли він підріс, бабуся пояснила йому, що маму треба берегти, адже вона одна з сестрою. Це назавжди відклалося у голові тоді ще зовсім маленького чоловіка. Але ж дитинство минає, а любов до матері залишилася у Міші, і коли він став зовсім дорослим.

Він відучився на електрика, влаштувався на завод, і швидко пішов на підвищення, яке обіцяло також хороші гроші. На першу зарплату він купив золотий ланцюжок матері та сережки сестрі. З’їхав із дому з другої зарплати і спокійно жив собі окремо. Аня ж залишати матір не поспішала, та й Світлана Гаврилівна була дуже до дочки прив’язана.

Сина вона давно сприймала лише як зручну річ, яку можна смикнути на першу вимогу – цвях прибити, кран полагодити, відвезти кудись, на базар, наприклад, за продуктами. Миша машина була не тільки наша з ним, але ще й матері та сестри. Я намагалася у ці родинні стосунки мого чоловіка не лізти.

Незадовго до весілля Мишко познайомив мене і з Анею, і зі Світланою Гаврилівною. Свекруха одразу дала зрозуміти, що я їй не подобаюсь.

— І що він у тобі знайшов, не збагну. Сіра, як ганчір’я! – сказала мені майбутня свекруха, а я навіть дар мови від такої заяви втратила.

Сестра Михайла теж не палала до мене теплими почуттями. Аня була дуже гарною. Справжня голлівудська діва сорокових років типажу безсмертної Вів’єн Лі. Темне волосся, що переливається на сонці, сині очі, осиня талія. Вона зустрічалася з хлопцем із заможної родини, чим свекруха дуже пишалася.

Напевно, вона хотіла б, щоб і я мала привалівські мільйони, від яких перепадало б і їй. Але, на жаль, я була зовсім з простих, і всього багатства у мене була тільки бабусина квартира, що дісталася у спадок. Дізнавшись про квартиру, свекруха розлютилася на мене пуще колишнього.

— Чи мало тобі дві квартири, Дар’я? — питала вона якось у черговий візит до нас додому.

— Може й забагато, але що є. Я її здаю, і ми гасимо виплати за своєю квартирою. Це зручно. – відповіла я.

— Тобі зручно, звичайно. Але ти забуваєш, що заміжня, а в чоловіка сім’я є, яка тепер стала і твоєю теж, дитинко. — Світлана Гаврилівна зробила великий ковток чаю і взяла з вази маленьку сушку з маком. — Сама розсудь – ви молоді, вас двоє. А Аня в мене одна, поки не одружена. Чесно було б твою квартиру продати, і частину грошей Ані передати.

– Я не вважаю це чесним. Квартира дісталася мені від бабусі, світла їй пам’ять. Саме бабуся хотіла, щоб її двійка була нам із Мішею допомогою, ми лише встаємо на ноги з ним, а в майбутньому дітей плануємо.

– До дітей ще як до Парижу на возі, Даша! А Аня зараз зустрічається з добрим хлопцем. Їм би взяти однокімнатну та пожити, придивитися. Мабуть, він швидше б з моєю красунею одружився, а то все щось думає вже сьомий місяць. — міркувала свекруха.

— Світлано Гаврилівно, Аня єдина донька ваша, я все розумію, але бабусину квартиру я продавати не маю наміру. – Якомога м’якше сказала я.

Свекруха невдоволено підібгала губи, але після багато разів поверталася до цієї розмови, яка незмінно закінчувалась моєю відмовою.

Мишко незмінно відповідав, що квартира ця не його, так що він тут нічого не вирішує. Сама ж свекруха жила в приватному впорядкованому домі, була вода, газ, дві просторі кімнати і невелика ділянка, на якій свекруха щовесни розводила город. До речі, все вирощене там, вона віддавала Ані, яка жодного разу на городі палець об палець не вдарила.

Це ми з Мишком кожні вихідні на грядках стирчали, шкодуючи літню жінку. Перепадав нам у кращому випадку пучок зеленої цибулі та кабачок, які щодня вели масові наступи з башти, що розрісся. На це я теж намагалася не ображатись, якби не причіпки Світлани Гаврилівни. Поки ми працювали на її землі, вона не втомлювалася наводити мені як приклад свою чудову Аню.

Чудового ж в Ані, на мою думку, була лише краса. Дівчина абияк відучилася в коледжі на кухаря, працювати не поспішала, мріяла вийти заміж за принца на білому мерседесі. Такий і був, начебто, але одружуватися не поспішав, та й свекрусі майбутньої красуня сноха не подобалася. За це Світлана Гаврилівна заздалегідь гнала хвилю на сваху, називаючи ту найнеприємнішими словами. Матері Аня теж допомагати не рвалася, а ось гроші на манікюри, педикюри та розваги тягла справно.

За вікном стояла осінь, городні роботи вже відшуміли, і можна було у вихідні спокійно дивитися улюблені фільми під пледом, їсти піцу і балакати з Мишком нема про що.

Я любила цю пору, коли вже золоте листя втратило свою чарівність, збите нескінченними сірими дощами. Вдома чекав затишок, гаряче какао з корицею, м’яке світло торшера та кохана людина поряд.

Одного вечора свекруха приїхала до нас без попередження, вся промокла і дуже роздратована.

— Дар’я, хоч чаю налий мені! Бачиш, я з дороги! — гукнула Світлана Гаврилівна.

Я поставила на стіл сушки, цукерки, нашвидкуруч зробила бутерброди і налила скуйовдженій жінці чаю.

— Може, теплі шкарпетки вам дати? Замерзли, мабуть? — дбайливо запитала я.

Мишко сидів навпроти матері, поряд зі мною:

— Мам, а ти чого на ніч дивлячись до нас? До ранку зачекати не могла? Скоро маршрутки перестануть ходити, тому мені доведеться тебе вести.

— Я подарувала свій дім доньці і переїжджаю жити до квартири твоєї дружини. — Заявила свекруху

Ми з чоловіком завмерли, здивовано переглянувшись.

— Тобто? Як переїжджаєш у Дашину квартиру, мамо? — тремтячим голосом уточнив Мишко.

— Та дуже просто, синку. Аня з Вітею повинні пожити на весілля. Я їм тільки перешкодою буду.

— Світлано Гаврилівно, ви пробачте, але квартиру я здаю вже молодій хорошій родині. Ці гроші потрібні нам із Мишком.

– Поясниш усе як є. Куди ж мені тепер, на вулицю йти? Чи накажеш молоде життя Анічки заїдати? — свекруха була абсолютно незворушна, і вважала, що вчинила правильно.

— Це не моя турбота, Світлана Гаврилівна. У бабусину квартиру я вас не пущу.

– Ах так! Ноги моєї тут більше не буде! Виростила синочка, щоб він одружився з такою жорстокою жінкою! — свекруха встала, розплескавши недопитий чай, нашвидкуруч зібралася і поїхала.

На честь мого чоловіка, він навіть не запропонував відвести матір назад, хоча на вулиці лило. Мабуть, Мишко чудово розумів, що дорогою додому його мати до ручки доведе розмовами про переїзд.

За півтори години телефон Міші почав розриватися від дзвінків його молодшої сестрички. Навіть без гучного зв’язку я чула, як Аня кричить на брата у слухавку. Мишко слухав із кам’яним обличчям і тримав оборону.

— Аня, ні ти, ні мати, ні навіть я на цю квартиру не маємо права. Вона Даші. Це її бабуся двоєчку залишила внучці, і тільки Дарина вирішує, що і як із цим житлом робити, ясно тобі? Ти можеш кричати, ображатись, це твоє право.

За півгодини чоловік повернувся до зали, стомлено сів поруч зі мною на диван.

— Нахабство це. – Тихо сказала я, поклавши голову на плече дружину.

— Та не те слово. Схитрувати захотіла. Все завжди в неї для Ані. З іншими мати не рахується, люблячи дочку.

— Не за наш рахунок хай любить.

Після цього ми дізналися, що Світлана Гаврилівна тепер живе у своєму приватному будинку з дочкою та її молодим чоловіком, який пропозиції Ані так і не зробив. Щодо його незліченних багатств у мене теж були сумніви – чому не винайняв квартиру собі та потенційній нареченій? Мало шансів, що життя з майбутньою тещею, покращить відносини молодих людей.

Сама ж Світлана Гаврилівна міцно образилася на нас із Мишком, і з радарів зникла. Про її життя, як і про долю Ані ми дізнавалися від загальної знайомої, чий син жив поверхом нижче за нас із чоловіком. Мене такий розклад повністю влаштовував. Спілкуватися після того, що сталося зі Світланою Гаврилівною, я особливо не рвалася – теж залишилася образа.

Та й Мишкові так було краще – не треба було мчати, стрімголов допомагати матері у вихідні, влітку стирчати на грядках, вислуховувати закиди. Ми зажили тихо і спокійно, квартира бабусі, як і раніше, здавалася добрим людям, за нашу ми повільно, але вірно, гасили борг перед банком. Через кілька років мріяли взяти свою дачу, все там упорядкувати та приїжджати у літній сезон відпочивати та смажити шашлики.

Сварок у нашому будинку більше не траплялося. Зі зникненням свекрухи ми з чоловіком розуміли одне одного з півслова. Потихеньку робили дитячу, вирішивши, що далі тягнути з дітками не варто. Мишко сам робив ліжечко, ми разом клеїли ніжно-жовті шпалери, купували м’який килимок. Щастя у простих дрібницях, які потрібно цінувати щодня.

КІНЕЦЬ.