– Що ти взагалі надумала, Діано?, – перепитав мене Борис, мій брат. Він втупився в мене, ніби я щойно заявила, що збираюсь полетіти на Місяць.

– Ти серйозно, Діано? Ти хоч розумієш, що ти робиш?

Його голос не був сердитим, радше спантеличеним. Він завжди був тим, хто дотримується правил, кого не гризуть внутрішні суперечності, кого не цікавить, що там за межами встановлених норм. А я?.. Я відчувала, що задихаюся.

Мені 19 років, і все моє життя складалося з “правильних” вчинків. Вдома я була слухняною донькою, не сперечалася з батьками, не заперечувала їхні слова, ходила на всі родинні свята, слухала, як вони обговорюють сусідів і розмірковують, що “порядна дівчина” має робити. Але десь всередині мене росла туга. І одного дня я зрозуміла: я більше не можу.

– Борисе, – сказала я спокійно, – я їду.

Його очі звузилися.

– Куди?

– Не знаю. Подалі звідси. У Львів, можливо. А може, й за кордон. Просто… подалі від усього цього.

Він довго мовчав. А потім раптом засміявся.

– Діано, ти жартуєш, правда?

Я мовчала. Борисова посмішка згасла.

– А твої батьки?

– Вони не підтримають. Але я більше не можу жити їхнім життям.

Його обличчя спохмурніло. Я бачила, що він хоче щось сказати, але не може знайти слів.

Ця ідея з’явилася давно. Я почала розуміти, що моя мама, як і її мама до неї, жила в тіні чужих очікувань. Вона повторювала одні й ті ж фрази: “Що скажуть люди?”, “Так робили наші бабусі й дідусі”, “Жінка повинна знати своє місце”. Їй було важливо, що подумають сусіди, знайомі, навіть ті, хто нас ледь знав. Але чи була вона щаслива? Я ніколи не бачила її по-справжньому щасливою.

Я вирішила, що не хочу так. Але, як виявилося, сказати “я хочу іншого” – це одне, а зробити перший крок – зовсім інше.

– Ти розумієш, що без їхньої підтримки тобі буде важко? – брат дивився на мене серйозно.

– Розумію.

– І все одно їдеш?

– Так.

Він опустив голову. Я знала, що він не схвалює мого рішення, але він хоча б не намагався мене зупинити. Я оцінила це.

Наступного дня я зібрала речі. Нічого особливого – рюкзак із найнеобхіднішим, трохи грошей, які я відкладала, і величезний клубок нервів. Перед тим, як вийти, я зустріла маму в коридорі.

Вона стояла з руками, схрещеними на животі, і дивилася на мене, як на щось незрозуміле. Її обличчя було кам’яним.

– Ти справді це зробиш? – запитала вона.

– Так, мамо.

Вона подивилася на мій рюкзак, ніби той був якоюсь загрозою. Потім зітхнула і сказала:

– Я думала, ти розумніша.

Я стисла губи. Вона завжди так робила – змушувала мене почуватися винною за те, що я маю власну думку.

– Мамо, ти колись мріяла про щось більше, ніж це село? – запитала я.

Вона здригнулася. Я влучила в болюче місце.

– Я мріяла про багато речей, – тихо сказала вона. – Але мрії – це лише мрії.

Я подивилася на неї уважно. В її очах з’явилося щось… знайоме. Туга. Втома. Бажання повернути час назад.

– Мені не хочеться жити так, щоб потім шкодувати, – сказала я.

Вона нічого не відповіла. Лише відвернулася. Я знала: вона не підтримає мене, але, можливо, колись зрозуміє.

Я стояла на автобусній зупинці, серце калатало в грудях. Борис прийшов провести мене.

– Ти ще можеш передумати, – сказав він.

Я похитала головою.

– Я маю спробувати.

Він усміхнувся.

– Ну, тоді удачі тобі, Діано.

Я вдячно кивнула. Автобус загудів двигуном, двері відчинилися, і я зробила крок назустріч невідомому.

І ось тепер, коли я дивлюся на вогні великого міста, мені страшно. Але це мій страх. Це мій вибір. І він нарешті належить тільки мені.

А як ви думаєте? Чи варто жертвувати спокоєм заради свободи? Чи має людина право обирати власний шлях, навіть якщо це означає розчарувати рідних? І де межа між відданістю сім’ї та відданістю собі?

Джерело