– Ірино, ти усвідомлюєш, що чим більше ми намагаємося виставляти наше життя на показ, тим менше в нас залишилося справжнього? – запитав я, простягаючи руку.

– Можливо, нам варто хоча б раз провести вечір лише для нас, без камер і аудиторії?

Вона подивилася на мене, знизала плечима й промовила:

– Борисе, ти просто не розумієш, наскільки це важливо для мене.

Цей момент став кульмінацією нашої давньої проблеми. Наша ідилія, що колись здавалася мені непорушною, перетворилася на декорацію. Ми були не парою, яка підтримує один одного, а персонажами у безкінечному спектаклі для незнайомців в Інтернеті.

Для мене приватність завжди була святинею. Наш дім – це наш форпост, місце, де можна сховатися від світу, бути собою, без сторонніх очей. Ірина була іншою – завжди яскрава, жвава, з енергією, яка захоплювала всіх навколо.

Коли ми вперше зустрілися, мене вразила її здатність бути в центрі уваги, з легкістю спілкуватися й заряджати людей своїми ідеями. Я любив її саме за це. Вона була сонцем, яке наповнювало мій спокійний світ світлом. Але з часом це світло почало сліпити.

Наше життя поступово ставало частиною іншого світу – світу соціальних мереж. Спершу я думав, що це її нове хобі: фотографії, пости, які збирали десятки вподобань. Але це стало чимось більшим – її способом життя.

Кожного разу, коли ми планували провести час разом, вона знаходила привід зробити це “особливим”.

– Давай зробимо фото перед рестораном, – казала вона, – це чудово підходить для посту.

Я мовчав, бо любив її і не хотів конфліктів. Але кожна така ситуація все більше нагадувала мені, що ми граємо ролі для інших людей. Наші стосунки перетворилися на декорацію для її аудиторії.

Одного дня, повернувшись додому після важкого дня, я лише мріяв про тишу й відпочинок. Але замість теплих обіймій дружини мене зустрів телефон.

– Борисе, зніми взуття повільніше, я хочу зробити фото “чоловік повертається після роботи”.

– Іро, ти серйозно? Це вже переходить усі межі! – сказав я, ледве стримуючи злість.

– Ти завжди такий песиміст! – вона відмахнулася. – Людям це цікаво. Завдяки цим фото ми можемо дозволити собі подорожі й красиві речі.

Але мене це не переконувало. Замість того, щоб жити разом, ми все більше віддалялися. Я відчував себе актором у її постановці. І все частіше ставив собі питання: а чи залишилося щось справжнє між нами?

Проблеми почали загострюватися. За вечерею ми майже не говорили. Іра постійно дивилася в телефон, відповідаючи на коментарі.

– Ти помічаєш, як сильно соцмережі впливають на наше життя? – запитав я.

Вона лише подивилася на мене.

– Борисе, це частина мене. Якщо ти цього не розумієш, значить, ми просто по-різному дивимося на світ.

Ці слова були важкими. Я хотів зберегти нашу близькість, але кожна розмова закінчувалася суперечкою. Ми обидва ставали чужими в нашому домі.

Одного разу, залишившись удома сам, я побачив її телефон, що світився сповіщеннями. Зазвичай я не втручався, але цього разу щось мене змусило. Там було фото, яке ми зробили разом: я, втомлений після роботи, усміхаюся для камери. А під ним сотні коментарів: “Яка чудова пара!”, “Ви приклад для всіх!”, “Коли діти?”

Моє серце стискалося. Незнайомі люди знали більше про нас, ніж я хотів би. Їхні запитання здавалися безтактними. Але найбільше мене вразило те, що Ірина ніколи не питала, чи мені це подобається.

Коли вона повернулася додому, я не стримався:

– Іро, ти розумієш, що твоє життя стало надбанням інших людей? Чи важливо для тебе, як я почуваюся?

Вона знизала плечима.

– Це моє життя. І воно приносить мені радість. Чому ти постійно проти?

Це була точка кипіння. Я зрозумів, що для неї важливіше те, як її бачать інші, ніж те, як почуваємося ми разом.

Після цієї сварки я спробував зробити останній крок до примирення.

– Давай спробуємо провести хоча б тиждень без постів і фотографій. Просто для нас. Без чужих очей.

Вона замислилася.

– Гаразд, – нарешті погодилася. – Але якщо я відчую, що без цього не можу, ми повернемося до того, як було.

Цей тиждень став для нас випробуванням. Я намагався показати, що ми можемо бути щасливими без лайків і коментарів. Ми ходили разом у парк, готували вечерю, дивилися старі фільми. Але з кожним днем я бачив, як їй стає важче. Вона часто дивилася на телефон, ніби шукала в ньому розраду.

На сьомий день вона здалася.

– Борисе, я більше не можу. Це частина мене. Без цього я відчуваю себе порожньою.

Я зрозумів, що її залежність від соцмереж стала сильнішою за нашу близькість. Вона шукала там підтримку й схвалення, які я не міг їй дати.

Я не знаю, як бути далі. Люблю її, але не впевнений, чи зможемо ми знайти компроміс. Мені здається, що ми втратили щось найважливіше – нас самих.

Читачі, порадьте, що мені робити? Як зберегти стосунки, коли реальне життя поступається місцем віртуальному? Мені важлива кожна ваша думка.

Джерело