Я побачила ту блискучу підробку в руках моєї доньки – і в мені закипіла злість. Ланцюжок із базару, дешевий із наліпкою “Made in China”, подарований на Перше Причастя.

Назар навіть не зняв етикетку. Ніби це не дитяче свято, а ярмарок. Ніби не про віру, не про пам’ять, не про її сльози увечері. Наш кум з’явився з виглядом переможця, гордий, що виконав обіцянку.

А я сиділа за столом і рахувала не гостів, не салати — а моменти, коли втрачала довіру до нього. Але найгірше чекало не в подарунку. Найгірше – у тому, що він скаже далі.

Я не одразу зрозуміла, що головне випробування мого терпіння – не саме Причастя, не витрати, не родинні збори. А люди, яким ти довіряєш, але вони несподівано здають тебе в найгірший момент.

Усе було майже ідеально: наша донечка Марічка чекала на це свято з таким трепетом, що щовечора запитувала – а який подарунок їй приготував хрещений Назар

Вона уявляла ланцюжок із серцем, або з янголом, або з Божою Матір’ю. А отримала… отримала урок, який і дорослому боляче пережити.

– Мамо, а він точно пам’ятає? – спитала вона одного вечора, коли я заплітала їй коси перед сном.

– Хто, дядько Назар? Та звісно. Він же твій хрещений, не забуде. – Я це сказала, хоча в душі щось мене свербіло.

Бо Назар у нас чоловік “із принципами”: економний, обережний і, відверто кажучи, трохи занадто раціональний. Він колись і мені на день народження подарував шоколадку і листівку “для знижки в магазині сантехніки”. Але ж тут дитина. Перше Причастя. Святість моменту!

Я все ж набрала його. Не напряму – обережно, щоб не здатися нав’язливою.

– Назарчику, а ти пам’ятаєш, що скоро Причастя у Марічки? Вона чекає на тебе як на святого Миколая. Навіть сказала, що ти їй щось “золоте і блискуче” обіцяв.

– Та пам’ятаю, пам’ятаю. – Він засміявся. – Не хвилюйся, я вже все підготував. Таке, що всі заздрити будуть.

“Всі заздрити будуть” прозвучало якось… зухвало. Але я зітхнула з полегшенням. Думала, може, подорослішав чоловік, може, змінився.

Марічка тим часом репетирувала молитви, ходила з нами до церкви, і щоразу питала – а коли вже Назар принесе ланцюжок? Я навіть раз сказала:

– Доню, головне – не подарунок, а твоя душа.

– Але хрещений ж обіцяв, – відповіла вона з тією щирою вірою, якою тільки діти володіють.

Вранці перед церемонією Назар з’явився. Як завжди – в тонкій куртці, з “пацанською” сумкою через плече. В руках пакетик – дрібний, але золотистий. Марічка аж зашарілася.

Після служби ми всі вийшли на подвір’я храму – зробити фото, поспілкуватись. Назар урочисто простягнув Марічці пакуночок.

– На, принцесо. Тільки не розгортай одразу. Зроби це вдома. – І підморгнув.

Але Марічка не витримала. Прямо на сходах храму вона витягла коробочку, відчинила… і щось у ній зламалось. Я це побачила одразу – як тільки вона побачила те “золото”. Дуже жовте. Дуже блискуче. І ззаду, під медальйоном, червона наклейка – “Made in China”.

Вона нічого не сказала. Лише прошепотіла:

– Дякую, дядечку…

І стиснула коробочку так, ніби та могла провалитись у землю.

Удома всі святкували. Гості, крики, салати, торт у формі Біблії. Але я не відчувала смаку. Лише злість.

Назар жував холодець і розказував, як йому “тупо пощастило з цією прикрасою”. Мовляв, він знайшов її на базарі, в останню мить.

– Знаєш, як то буває – влетів, вхопив, пішов! – казав він, радісний, ніби виграв у лотерею.

Я не витримала.

– Назаре, це ж твоя хрещениця. Це не прикраса з “секонду”. Це пам’ять на все життя.

– Та вона ж мала. Їй аби блищало. До завтра вже про нього й забуде, – відповів він байдуже.

Я ледве не задихнулась. Вийшла на кухню, щоб не влаштувати сцену. Але Марічка сама підійшла до мене.

– Мам, можна… не носити його? – тихо спитала вона. – Мені трохи соромно.

Я обійняла її.

– Тобі не має бути соромно, доню. Це Назару має бути соромно.

Увечері ми лишились самі. Я довго дивилась на ту коробочку. А потім ми з Марічкою пішли в ювелірну крамницю. Обрали тонкий, справжній ланцюжок з маленьким янголом. Вона тримала його, як скарб.

– Цей залишиться назавжди, – прошепотала вона.

І тоді я зрозуміла – Назар нам нічого не винен. Але я винна своїй дитині. Винна в тому, щоб показати їй, що вона варта справжнього, не фальшивого.

Через кілька днів Назар зателефонував.

– Слухай, я щось не розумію – чого ви всі надулися?

– Ти подарував дитині прикрасу, яка обманула її довіру. Це не про гроші. Це про повагу.

– Та ладно. Ви, жінки, вічно драматизуєте.

Я нічого не відповіла. Тільки поклала слухавку. Бувають подарунки, які нічого не коштують, але багато важать. І бувають люди, які вміють дати все – крім справжнього тепла.

А ви як гадаєте – краще дарувати “щось аби було”, чи вже тоді нічого, але чесно?

Джерело