Я з дитинства була переконана, що якщо ти будеш робити людям добро, то воно обов’язково повернеться вам. Тому і старалась гарно ставитись до людей, допомагати тим, кому потрібна була моя допомога. І мені було все одно, чи хтось відплатить мені, просто тішило, що я хороша людина.

Працювала я далеко від місця проживання. Тому доводилось їхати двома маршрутками. Часто я приходила до зупинки завчасно, тому прогулювалась у парку, що неподалік.

Якось я дуже втомилася на роботі і навіть не мала сил піти погуляти. Тому одразу сіла на маршрутку і поїхала додому. Пізнім вечором у громадському транспорті людей було мало. Тож я зайняла одне із вільних місць, а на стільчику навпроти побачила телефон та невеличкий рюкзак. Він постійно мигав, проте беззвучно. Мені вдалось зрозуміти, що хтось телефонує туди безперервно.

Тоді я взяла слухавку. По той бік говорив власник телефону. Він давно телефонує сюди, бо хоче повернути згубу. Він пообіцяв мені винагороду і ми домовились про зустріч наступного дня. Оскільки вже було надто пізно.

Володимир виявився програмістом. Він хотів повернути рюкзак та телефон не стільки через гроші і вартість цього всього, а через те, що там містилось дуже багато інформації та контактів, що йому цінні. Тому хлопець хвилювався, як воно далі буде і тільки сподівався, що знайде речі порядна людина.

На місце зустрічі прийшов Володя із букетом тюльпанів та коробкою цукерок. Того вечора ми гарно погуляли в парку, а потім посиділи у затишному кафе. Виявилось, що між нами багато спільного. Складалось враження, що знайомі вже багато років.

От ми зустрілись ще кілька разів, а потім почали зустрічатись.

Тепер у нас сім’я і синочку три рочки, уже ходить в садочок. І його я також вчу бути людяним та справедливим до інших. Бо закон бумерангу ще ніхто не відміняв.

КІНЕЦЬ.