Одного осіннього ранку, проходячи повз ринок, я помітила стареньку, яка продавала яблука. Її стіл був простим і скромним, а покупців навколо не було. Щось у її погляді зачепило мене за душу, і я вирішила підійти.

— Скільки коштують всі ваші яблука? — запитала я, зупинившись перед нею.

Вона здивовано підвела на мене очі й почала повільно підраховувати.

— Ну, може, за триста гривень підійде, — тихо промовила вона.

— Я візьму всі, — сказала я, дістаючи гроші.

Старенька уважно та акуратно почала складати яблука в пакети, а тим часом розповіла свою історію. Вона була вдовою, і єдиний син поїхав за кордон на заробітки. Їй доводилося самотужки зводити кінці з кінцями, продаючи те, що вдавалося виростити в її невеликому саду.

— Так і живу, донечко. Тяжко, але ж потрібно якось триматися. Син допомагає, як може, але йому там теж нелегко, — сказала вона зі смутком у голосі. Її очі стали вологими, і я ледь стримувала свої сльози.

Ця жінка, попри всі труднощі, залишалася сильною та гідною.

— Я навіть не знаю, як вам подякувати, — мовила вона, коли я допомогла їй упакувати останній пакет.

— Не варто дякувати, — відповіла я. — Кожен із нас потребує підтримки. А це вам ще трохи, — і я поклала додаткові купюри в її руку.

Ми обмінялися теплими усмішками, і я побажала їй здоров’я й усього найкращого. Йдучи, я озирнулася й побачила, як вона махає мені рукою. На її обличчі з’явилася ледь помітна, але щира усмішка, яка наповнила моє серце теплом.

Цей день став нагадуванням, що навіть невеликий вчинок може принести світло в чиєсь життя.

КІНЕЦЬ.