Я планувала провести ті вихідні з Петром на нашій дачі: тиша, шашлики, книги, поцілунки на заході сонця. Та замість цього опинилася у хаті його бабусі в селі під Тернополем, де замість романтики мене чекали свині, кізонька й крива лопата в сараї. Петро сказав, що “це автентичніше”.

Але ніхто не попередив, що автентика пахне перегноєм і тягне на спині відра з водою. Я назавжди запам’ятаю той момент, коли стояла в гумових чоботях по коліно в багнюці, дивилася на себе у вікно хліва і думала: “Ну от і весь твій вікенд, Даринко”.

Я хотіла романтики – отримала фермерську реальність. Із нею – Петра, який раптом вирішив, що йому треба показати мені “своє коріння”.

– Даринко, не дивись так. Тут не буде готелю з видом на озеро, – посміхнувся він, виймаючи з багажника пакунки. – Але буде душа. Чиста.

– То я в душі помиюсь? – спитала я з надією.

– Не в тій душі, – засміявся і пішов шукати ключі від хати.

Бабуся Петра, пані Стефа, зустріла нас, як рідних. З обіймами, варениками і безжальним планом на завтрашній день.

– Петре, встаєш о п’ятій – кози доїти. А Даринка хай картоплю вибирає. Біля стодоли. Ведро там є.

– Я? Картоплю?

– А шо? Ти шо, з цукру?

Я мовчала. Бо сказати, що я людина офісна, а не аграрна – значило викликати підозру в зраді національних традицій.

Ранок настав швидко. Надто швидко. Петро встав і зник десь у тумані. А я, ще не отямившись, уже сиділа на ящику серед поля, розгрібаючи землю руками, шукаючи ту кляту картоплю.

– Як на побаченні, правда? – пробурмотіла я собі.

– Агов, дівко, не лінуйся! – гукнула бабуся з вікна. – Бо далі ще буряки!

“Ой, тільки не буряки”, – подумала я і рішуче вхопилася за наступну бульбу. Руки були чорні, нігті забиті землею, спина кричала. Моя внутрішня гламурна пані тихо вмерла, накрившись шалькою від комарів.

Ввечері я чекала розради. Можливо, Петро зварить чай, підморгне, обійме і скаже, що пишається мною.

Ага.

– Даринка, завтра я покажу тобі, як доїти козу! – сказав він, втираючи з лоба піт.

– Петре, скажи чесно. Ти мене сюди викрав, бо тобі потрібна поміч на господарстві?

– Ну, трохи. Але й провести час разом теж хотілось.

– Так романтично. Прямо як у фільмах. Тільки без фільтрів і з запахом гною.

Він посміхнувся.

– Ну то може хоч кізоньку назвемо Даринка? На твою честь.

– Петре, хочеш, щоб я тебе кізяком поцілувала?

Ми обоє розсміялися. А потім довго сиділи біля вогню, пили чай з липи і говорили – вперше за багато тижнів – не про роботу, не про гроші, а про те, як усе навколо таке… справжнє.

Наступного дня я навчилась доїти козу. Потім ми разом пороли старі мішки, з яких бабуся шила подушки. Потім чистили кукурудзу. І все це – під спів півня і музику з старого радіоприймача.

– А ти, диви, не така вже й столична, – сказала бабуся. – Є в тобі хліборобська жилка.

Я усміхнулася. І вперше за довго подумала: може, й справді, це не так страшно. Можливо, саме тут Петро – справжній. І я… трохи теж.

У неділю зранку ми збиралися додому.

– Може, ще залишимось? – спитав Петро.

– Ні, я мушу повернутись. Мені треба відпочити… після цього відпочинку.

– Ну добре. Але наступного разу – приїдемо на тиждень.

Я нічого не відповіла. Просто усміхнулась. Бо щось у мені таки змінилось. Я вже не боялася землі, гною і тиші. Я навчилась слухати. І себе, і його.

А ви, скажіть мені, хіба любов – це тільки шампанське, подушки і фотки з ресторанів? Може, вона якраз і проявляється в тому, коли ви разом копаєте картоплю, тримаєте козу за роги і смієтесь у багнюці? Чи ви вірите, що стосунки мають бути завжди зручними?

Джерело