Ірина, майбутня дружина мого сина, з самого початку мені не сподобалася. Я прямо сказала синові, що вони зовсім не пара. Вона здавалася звичайною дівчиною, і було очевидно, що її цікавлять лише гроші мого сина. Але я також розуміла, що для нього це не просто захоплення, а щось серйозне.

Справи йшли до весілля, і ми з чоловіком дуже хвилювалися. Ми намагалися відмовити сина, але це було марно. Весілля відбулося, і незабаром Ірина завагітніла.

Коли ми зустрічали невістку біля пологового будинку, я глянула на новонародженого й одразу помітила, що дитина зовсім не схожа на нашу сім’ю. Малюк був світловолосий і з блакитними очима, тоді як син і його дружина були темноволосими.

Схоже, Ірина зрозуміла, що ми почали щось підозрювати, і після цього практично перестала з нами спілкуватися. Вона лише зрідка надсилала фото дитини, і ми все більше переконувалися, що хлопчик нам не рідний.

Одного дня ми з чоловіком вирішили вивести Ірину на чисту воду. Але діяти вирішили хитро. Ми подарували молодим путівки на море й погодилися доглядати за онуком, поки вони відпочиватимуть. Як тільки вони поїхали, ми взяли зразки для аналізу — слину дитини та мого чоловіка — і замовили тест на батьківство.

Коли результати прийшли, наші побоювання підтвердилися: дитина нам не рідна. Після повернення молодих ми з гордістю показали синові результати тесту. Але він нічого не сказав, лише забрав дитину й пішов.

Через тиждень син повернувся з новим тестом, у якому чітко зазначалося, що він є біологічним батьком малюка. У цей момент чоловік здивовано подивився на мене. У його очах читалося лише одне запитання: хто ж тоді є його рідним батьком?

Я почала щось плутано говорити, виправдовуючись, що лабораторія була дешевою, можливо, вони припустилися помилки. Ледве вдалося викрутитися й не видати таємницю, яку я зберігаю вже понад 30 років.

КІНЕЦЬ.