Я переживала, коли побачила, як Софійка з радістю розповідає про час, проведений з Катериною, новою дружиною мого колишнього. Вона більше не вважала мене своїм захистом, і це засмучувало. Я стояла на роздоріжжі, між бажанням бути кращою і страхом втратити її. І коли вже майже готова була відпустити, зрозуміла: можливо, те, що я шукаю, зовсім не те, що вона насправді потребує

Я не заздрю новій партнерці мого колишнього чоловіка, але є межі.

Просто молода жінка забула, що я мати нашої Софійки. Колись я була тією жінкою, яка все тримала під контролем, у якої був чіткий план на кожен день, розписаний до дрібниць. Сьогодні я просто Олена, яка щоранку дивиться на своє відображення в дзеркалі й намагається довести собі та всьому світові, що я все ще варта бути матір’ю. Я не прагну бути кращою за Катерину. Я просто хочу не програти.

І я програю. Не Ярославу, не Катерині, а собі. І Софійці, моїй дев’ятирічній донечці, яка все рідше запитує, коли ми знову проведемо час лише вдвох. Я більше не є для неї тихим притулком, а рутинним пунктом у її календарі. Кожні наші вихідні здаються нескінченним перетягуванням канату, де я виснажуюся, намагаючись змагатися з тим, чого насправді не існує.

Після роботи я повертаюся до порожньої квартири, тиша якої ріже слух. Софійка залишилася з батьком. Він повіз її з Катериною до Карпат.

«Всього на тиждень», — сказав він, а я кивнула, вдаючи, що нічого не відбувається. Але всередині мене все стискалося. Це була не просто заздрість, а глибока паніка. Я відчувала, як її дитячий світ, який раніше належав мені, тепер ділять з кимось іншим.

Я пригадую, як Ярослав посміхався, коли я тихо заходила вночі до кімнати Софійки, аби перевірити, чи все добре. «Ти скоро втомишся від цієї пильності, ось побачиш», — сказав він тоді. Я не вірила йому. Сьогодні я бачу, що в певному сенсі він мав рацію. Тільки та пильність не перетворилася на спокій. Вона перетворилася на відчуженість і порожнечу.

Катерина, здавалося, завжди усміхалася, була терплячою, і у неї був час на все. Вона не була ніякою там «ідеальною мачухою» з кіно, а просто гарною жінкою, яка щиро любила мою доньку. Я знала про спільне випікання кексів, про допомогу з уроками, про читання казок на ніч. І мені навіть не потрібно було про це питати, бо я бачила, що моя донька щиро її любить. Я більше не можу плакати, бо втомилася. І все ж я плачу, бо не впізнаю себе.

«Ну, як справи, люба?» — запитала я, намагаючись звучати безтурботно, коли Софійка повернулася додому.

«Це було просто дивовижно! Катерина навчила мене пекти пиріжки, а тато купив мені круті ролики за 2300 гривень! Вона навіть знає, як робити найкрутіші трюки!» — випалила вона на одному подиху, знімаючи взуття та кидаючи рюкзак у куток.

Я кивнула, намагаючись посміхнутися. Я знала, що не маю її зупиняти. Я повинна була радіти, що у неї такі теплі стосунки з батьком. І все ж відчула сильний укол усередині. Не від злості, а від глибокого жалю до себе.

«У Катерини завжди все так ідеально, правда?» — я недбало кинула, намагаючись зробити вигляд, що просто жартую.

Софійка уважно подивилася на мене. Її обличчя раптом стало сумним.

«Це не так, мамо. Це було просто… це було добре», — тихо відповіла вона.

Я одразу пошкодувала про це одне речення.

«Звісно, я розумію», — сказала я, повернувшись спиною і вдаючи, що шукаю щось у кухонній шафі.

Все, аби тільки не зустрічатися з нею поглядом. На мить запала тиша. Лише цокання годинника на стіні. Я могла б присягнутися, що вона хотіла сказати щось ще, але передумала. Замість цього вона підійшла до свого рюкзака, дістала книжку і пішла до своєї кімнати.

Я залишилася одна, безцільно стоячи біля раковини. Я не знала, що робити. Розмова закінчилася так само незграбно, як і всі наші останні розмови. Я почувалася гостем у власному житті. У мене під дахом була дитина, але чомусь не моя. Ніби я дивилася на неї крізь скло, за яким я не могла доторкнутися до неї, відчути її тепло, відчути її запах.

Я хотіла її повернути. Мене раптом осяяла ідея подорожі. Я лежала в ліжку і замість того, щоб заснути, подумки аналізувала всі ситуації, у яких я, як мені здавалося, зазнала поразки як мати. У якийсь момент я сіла, схопила телефон і почала переглядати пропозиції житла.

Я шукала місце, де ми могли б бути разом, тільки вдвох. Жодних відволікаючих факторів, жодних планів, жодного тиску. Я хотіла повернути її, поки не стало надто пізно.

Наступного дня за вечерею я запитала: «Хочеш поїхати зі мною на кілька днів? Тільки вдвох».

Вона знизала плечима, не відриваючи погляду від бутерброда.

— Куди?

— До Буковелю, там зараз тихо. У нас будуть справжні дівчачі канікули.

Вона мовчала якусь мить, потім кивнула.

— Гаразд.

Просте «гаразд» було достатньо, щоб дати мені приплив надії. Я почала все планувати, організовувати відпустку, забронювала невеличкий будиночок за 7800 гривень. Я сподівалася, що це щось змінить. Що розмови відновляться. Що вона знову почне зі мною розмовляти.

Подорож почалася в абсолютній тиші. Софійка дивилася у вікно в навушниках. Я кусала губи, час від часу поглядаючи в дзеркало заднього виду.

«Пам’ятаєш, як ми їздили в Карпати і співали пісні вголос?» — нарешті запитала я, сподіваючись на реакцію.

«Трохи», — пробурмотіла вона, не знімаючи навушників.

Ми деякий час їхали мовчки. Потім вона зняла навушники й взяла телефон.

— Катерина з татом теж до нас приєднаються?

Це питання застало мене зненацька.

«Це мала бути наша подорож, чи не так?» — почала я, але щось усередині мене затремтіло.

«Ну, так», — тихо сказала вона.

Мені хотілося посміхнутися, сказати щось легке, пожартувати. Але слова не йшли. У мене в горлі стояв клубок.

«Чому ми не могли поїхати всі разом?» — запитала вона через мить, без удавання, з дитячою щирістю.

«Я думаю, іноді добре побути тільки нам двом», — відповіла я.

Я хотіла додати ще щось, пояснити, що я не готова, що Катерина не моя сім’я. Але я промовчала.

«Мгм», — коротко відповіла вона.

Вона знову почала дивитися у вікно. Нас знову огорнула тиша. І я задумалася, коли востаннє по-справжньому була з нею. Без гіркоти. Без напруги. Просто з нею.

Після повернення з Буковелю я відчувала себе виснаженою. Здавалося, моя ідея про «чарівну» поїздку зазнала повного краху. Минуло кілька днів, і я несподівано вирішила навідатися до батьків колишнього чоловіка. Петро Іванович і Лідія Степанівна були для мене як рідні, але після розлучення ми спілкувалися рідше.

Я сиділа в них на кухні, а Лідія Степанівна готувала мені чай з травами.

«Олено, люба, я бачу, ти переживаєш», — сказала вона, ставлячи чашку переді мною.

Я кивнула, відчуваючи, як щось у мені натягується.

«Ви, Лідіє Степанівно, знаєте, мені важко. Софійка так змінилася. Вона так захоплена Катериною».

Петро Іванович зайшов на кухню, сів і поклав руку мені на плече.

«Дочко, ти розумієш, що діти зчитують наші емоції?» — тихо сказав він. «Тобі потрібно відпустити. Нехай вона буде щаслива з обома вами».

Їхні слова були наче холодна вода. Вони не звинувачували мене, вони просто говорили правду, яку я так довго ігнорувала.

«Минулого тижня Ярослав залишив Софійку з Катериною, а сам поїхав на зустріч по роботі. Катерина покликала мене, Олено, для того, щоб показати, як вони разом пекли пиріг. Уявляєте? Я навіть не знала, що вона вміє. А вони мене покликали… Нам треба з Вами, Лідіє Степанівно, якось сісти, поговорити, а ще краще, допомогти їй з ремонтом у квартирі».

Я відчула, як щось у мені зникає. Тієї миті я зрозуміла, що моя власна донька дивиться на мене крізь призму мого болю, і я розумію, як сильно їй це завдає шкоди.

Того вечора Софійка замкнулася у своїй кімнаті. Я сиділа на краю ліжка, дивлячись у вікно. Нарешті я пішла до ванної. Я увімкнула холодну воду та вмилася, але це не принесло полегшення. Я відчула, як на очі навертаються сльози. Тихо. Не від гніву. Від безпорадності. За мить я постукала в її двері.

— Можна?

Вона не відповіла, але за мить трохи прочинила двері. Ми сіли на ліжко. Я простягнула їй чашку з какао.

«Вибач», — тихо сказала я. «Мені не слід було цього говорити. Це не твоя провина, що ми розійшлися. Це моя провина, що я роблю тебе частиною цього».

Софійка дивилася на пару, що піднімалася з чашки. Потім вона так само тихо промовила:

— Я люблю вас обох. Тебе і тата. І я не хочу вибирати.

Я кивнула, хоча в мене стиснуло горло.

— Тобі не потрібно. Обіцяю.

Ми довго сиділи мовчки. Це було нелегко. Цього разу, вперше за довгий час, я не намагалася пояснювати, переконувати чи сперечатися. Я просто слухала. І я думала: моя донька набагато мудріша за мене.

Ми їхали назад мовчки. Софійка заснула на задньому сидінні, а я вела машину, почуваючись дивно спокійно. Коли ми наближалися до міста, я зателефонувала Ярославу, щоб сказати, що ми будемо там за півгодини. Він відповів, що чекатиме біля будинку. Я побачила його, коли під’їхала. Він стояв, спершись на машину, з термосом у руці.

«Чай?» — спокійно запитав він, коли я вийшла.

— Дякую, — сказала я і взяла чашку.

Я подивилася на нього. Вперше за довгий час я не відчувала напруги. Лише виснаження. Але також і своєрідного тихого полегшення.

«Вибач», — почала я. «Я неправильно все це зробила. Я знаю, що завдала їй болю. Я знаю, що це була не її боротьба, а моя».

Ярослав зітхнув і кивнув.

«Катерина не хоче тебе замінити. Вона просто хоче бути підтримкою для Софійки. От і все».

Я якусь мить дивилася на нього, а потім перевела погляд на машину. Софійка все ще спала, закутавшись у ковдру. Я відчувала, що мені більше не потрібно боротися. Мені не потрібно було доводити, що я краща. Просто бути присутньою було достатньо.

«Ось, візьми», — сказав Ярослав, простягаючи мені конверт.

Я здивовано взяла його. Усередині було 5000 гривень.

«На ремонт у твоєму коридорі. На минулому тижні Петро Іванович приїжджав до мене на обід, і він сказав, що ти постійно відкладаєш. Тож вирішили тобі допомогти», — сказав він, посміхаючись.

Минуло кілька місяців з тієї поїздки. Ми не стали раптом найкращим дуетом у світі. Ми не почали закінчувати речення одне одного. Але щось змінилося.

Я почала менше говорити і більше слухати. Я перестала ставити запитання, щоб почути, чого боюся. Тепер я просто чую, що мені каже моя донька. Іноді ми готуємо вечерю разом. Іноді дивимося фільм, який вона обирає. Іноді ми сидимо поруч і просто мовчимо.

І це теж добре. Іноді вона пише мені після школи: «Чи можу я сьогодні трохи довше залишитися у тата?», а я відповідаю: «Звісно, люба». І хоча це може бути боляче, я знаю, що це не відмова. Це вибір дитини, яка почувається комфортно в обох домівках.

Я не ідеальна. Я все ще борюся зі своїми сумнівами, але я розумію, що мені не потрібно бути єдиною. Мені не потрібно бути кращою. Просто бути собою достатньо.

Я зробила ремонт у коридорі, купила нову шафу і тепер там стоїть ваза з квітами. Софійка приходила та сказала, що дуже гарно. І мені здається, що тепер я справді вдома. Я відчуваю, що ця історія закінчується, але нова тільки починається. У цій історії я не ідеальна, але я справжня. І цього достатньо.

Я відчуваю, що цей шлях — не кінцевий, а лише перший крок до змін. Втім, не можу позбутися сумнівів: чи правильний я вибір роблю для себе й для Софійки?

Може, я ще занадто сильно тримаюся за те, що було, замість того, щоб рухатися вперед? Чи може, я насправді повинна бути більш відкрита для нових можливостей? Коли я думаю про те, що моя донька почувається щасливою у двох світах, я не можу не запитати: чи можливо, що ми всі знайдемо своє місце, не обираючи між ними?

Що ви думаєте?

Джерело