– Мамо, правда, ти могла б іноді… ну, не приходити. Просто посидіти вдома, виспатися, зайнятися собою… хоч раз! – Катя, не обертаючись, продовжила нервово помішувати кашу.

За її спиною почулося важке, сповнене обурення зітхання. Раїса акуратно поставила кухоль на блюдце з тихим брязкотом.

– А я що, до вас переїжджала, щоб самотньо розмовляти зі стінами?

Катя прикусила губу. У цей момент їй хотілося зникнути. Вона втомилася. Фізично, морально, як завгодно.

Від нескінченних настанов, від постійного фону чиєїсь присутності, від відчуття, що їхня квартира припинила бути їхньою територією.

…Раїса переїхала трохи більше як рік тому. Тоді цей крок здавався правильним. Як не стало батька, мати залишилася одна в іншому місті.

У крихітній квартирці з облізлою кухнею, з трьома подругами на дачі, та пенсією, якої ледве вистачало на ліки та комуналку.

– Та продавай ти все і переїзди ближче до нас, – сама запропонувала Катя. – Заодно допоможеш.

Вони тільки дізналися, що чекають на дитину. Рішення було ідеальним. Мама підтримає, допоможе. Гулятиме з малюком, готуватиме супи та кашки, може, навіть забере дитину на вечір, якщо Каті з Андрієм захочеться сходити в кіно.

А головне – мама не буде так самотня.

Раїса тоді ожила. Говорила, що відчуває приплив сил, що для неї це стане новим етапом, що їй все одно набридло все це старе. Вона продала квартиру та дачу, й придбала маленьку двокімнатну квартиру в сусідньому під’їзді.

Перші місяці все було гаразд. Раїса справді допомагала: доглядала Катю, готувала, гуляла. Тоді її турбота була доречною і потрібною, і дочка відчувала щиру подяку.

Але минуло пів року, потім рік, а Раїса нікуди не поділася.

Щоранку вона з’являлася біля порогу о восьмій, а йшла ближче до дев’ятої вечора. Катя вже припинила заводити будильник, бо вставала сама, автоматом.

Іноді здавалося, що Раїса не в гості приходить, а повертається додому. Тому що поводилася вона тут відповідно: відправляла білизну та одяг у прання, мила вікна, цокала язиком через хлібні крихти на столі.

А потім починала вчити. Вона безперервно роздавала поради. Катя вже закочувала очі від слів «треба не так», «я вчинила б інакше», «а чому ти не робиш ось це».

Андрій спершу був терплячий. Потім він почав похмурніти. Особливо вечорами.

– Ну, можна ж хоча б у цей час дати нам спокій? – шепотів він дружині на вухо, коли Раїса, не бентежачись, сиділа біля телевізора і з надривом коментувала вечірні ток-шоу.

Катя розуміла його, але не знала, що робити. Раїса щиро вважала, що допомагає. Вона впевнено висловлювала свою думку з усіх питань: від доречності підгузків, до вибору дивана.

– Що б ви робили без мене? – іноді питала мати з глибокою впевненістю у своїй незамінності.

Катя намагалася обережно порушувати цю тему. Розмови починалися з безневинного:

– Мам, тобі не нудно весь час тут сидіти?

І закінчувалися роздратованим:

– Тобто я вам, виходить, заважаю? Ви мене покликали, а тепер женете?

Того вечора, коли Катя вперше сказала це прямо, у повітрі повисла майже відчутна тиша. Мама повільно обернулася і подивилася на неї так, ніби дочка викреслила її з родинного дерева.

– Я переїхала, бо ви попросили! Я кинула все: подруг, дачу з тією лавкою, на якій з твоїм батьком пила чай у вихідні… Все заради вас! І що я зараз чую?

Катя завмерла, відчуваючи, як защеміло серце. Бо певною мірою це було правдою. Вона сама втягла матір у своє життя, а тепер не знала, як витягнути її. Але знала одне – жити так більше не можна!

Коли мама пішла, Андрій налив Каті чай, підійшов до неї та обійняв. Вони довго мовчали.

– Ти не винна, – сказав він, коли нарешті підібрав потрібні слова. – Твоя мама молодець, але її дуже багато. А ми з тобою не діти, нам не потрібна нянька.

Катя подивилась на стіл. Мамин телефон випадково залишився у них. Як і сама мама: наче й не живе з ними, але ніби не пішла. І Катя зрозуміла, що завтра все повториться. Якщо вона не скаже «стоп».

Але як – вона ще не знала. А тому вирішила спробувати втекти.

Того дня, коли вони нарешті зібралися виїхати за місто, Раїса з’явилася ще до сніданку. Катя складала речі, паралельно годувала дитину і збирала ліки, про всяк випадок. Чоловік голився у ванній кімнаті.

А мама стояла у дверному отворі з таким обличчям, наче їй повідомили про дефолт.

– Ви кудись їдете? – спитала вона, схрестивши руки на грудях. – А мене навіть не попередили.

Серце сором’язливо тьохнуло. Раїса дивилася прямо, чекаючи пояснень. Не обурено, а скривджено. Наче її кинули, як тягар.

– Забула сказати, мабуть, – промимрила Катя. – Ми поїдемо до парку – готелю на дві доби. А ти поки що можеш відпочити, зайнятися чимось своїм.

Раїса хитнула головою, наче відганяючи злу бджолу.

– Чим «своїм»? В мене тут нікого! Усі залишилися там! А ти єдина людина, заради якої я взагалі сюди приїхала! А тепер я, значить, маю зайнятися чимось своїм… Ви вирішили забити на мене?

У цей момент Андрій вийшов у коридор. Він почув останні фрази й зітхнув. Розмова обіцяла бути неприємною.

– Раїсо Михайлівно, ми не забиваємо. Просто… іноді людям треба побути наодинці. Хоча б іноді!

Катя кивнула і взяла рюкзак, але намагалася не дивитися на матір.

– Мамо, ти не можеш бути у нас весь час, – дочка намагалася говорити якомога м’якше, хоча її голос все одно тремтів. – Це справді заважає. Мені, Андрію, навіть Сашкові. Він уже плутається, хто його мати.

Раїса опустила очі й кілька секунд просто дивилася на підлогу.

– Ну звичайно, – нарешті сказала вона з гіркотою в голосі. – А коли я допомагала ночами, коли ви не знали, з якого боку до нього підступитися, – тоді я була потрібна. А тепер, як він на ноги встав, так одразу все, котись назад?

Катя шумно видихнула. Саме це вона боялася почути.

– Мамо, я тобі вдячна! За все! Але подяка – це не довічна перепустка на контроль. Я доросла жінка! Я хочу жити зі своїм чоловіком, без щоденного вторгнення. Я тебе люблю, але я не готова бути заручницею твоєї любові!

Пару секунд Раїса ніби боролася з собою: очі забігали, а губи затремтіли.

– Зрозуміло, – тихо сказала вона. – Я помилилася. Треба було там залишитися. Там би мене хоч далекі родичі ховали. А тут… Тут кому я потрібна?

Від цих слів серце надломилося. Катю накрило почуттям провини. Вона подивилась на Андрія. Той стояв, сунувши руки в кишені, і похмуро мовчав, але в його очах був рішучий блиск. Він захищав свою сім’ю та не збирався відступати.

– Мамо, не треба перетворювати це на трагедію. Це просто розмова. Я не відмовляюсь від тебе. Просто… я не можу, коли ти в нас зранку до ночі.

– Це шкідливо, причому і для тебе теж. Адже в тебе є своє життя. Спробуй знайти щось там, крім нас.

Раїса дивилася з таким розпачем, яким дивляться діти, у яких забирають останню іграшку. Катя відчула себе чудовиськом.

Але відразу зловила себе на думці: вона – не чудовисько. Вона мати, дружина, жінка, зрештою. І має право на свою сім’ю.

– Ви хочете прогнати мене? – Раїса обернулася до них спиною, її плечі здригнулися. – Я… Я ж тепер вся – тільки  довкола вас! Зовсім одна.

– Ми не проганяємо. І ви не одна, – лагідно, але впевнено пояснював Андрій. – Просто… треба спробувати інакше, щоб зберегти стосунки, а не зруйнувати їх.

Раїса похмуро натягла куртку і мовчки пішла. Без звичного поцілунку в щоку та питання про те, що принести завтра на сніданок.

У Каті в грудях залишилося почуття порожнечі, в Андрія – полегшення. Сашко мирно щебетав у кімнаті, перебуваючи у блаженному незнанні.

Мама не дзвонила і не писала під час відпочинку, навіть в день приїзду. Катя іноді поглядала на годинник і прислухалася, чекаючи на дзвінок у двері. Але його не було.

– Ти вдома? Все гаразд? – написала вона надвечір, не витримавши.

– Так. Просто трохи втомилася, хочу відпочити. Не хвилюйся, – прийшла запізніла відповідь.

Катя не поспішала лізти з розмовою. Мабуть, матері потрібно повітря не менше, ніж дочці. Вони обидві варилися в цьому симбіозі надто довго, щоб ось так одразу перебудуватися.

За кілька днів Катя сама зайшла до неї. Принесла банани та сіла на кухні. Раїса була в теплому халаті, зі спицями в руках. Вона зосереджено дивилася на відео на смартфоні.

– Що там? – запитала Катя, заглядаючи.

– В’язати вчуся. Але не виходить. Намагаюся носки зв’язати, а виходить сітка під картоплю. Ось майстер-клас дивлюся.

– Може, я тобі заняття які знайду? – Підхопила ідею дочка.

– Та не треба. Я ось кинула клич у міському чаті зі знайомствами. Мовляв, шукаю подруг для прогулянок та походів у театр, – несміливо почала мати.

– Ну, знаєш, більшість коментарів були, звичайно, від молоді… У наш час люди були ввічливішими. Але кілька жінок все ж таки відгукнулися.

Катя здивовано скинула брови.

– І як?

– Та ось, сьогодні гуляли набережною з Мариною. Вона на пенсії, раніше медсестрою працювала. Син в іншому місті. Теж одна.

– Каже, що раніше боялася писати сама. Соромилася. А тут, каже, мене побачила, трохи підбадьорилася.

Катя слухала та не переривала. Її мати, яка ще нещодавно не бачила себе без дочки, тепер розповідала щось своє. Причому, цілком спокійно, без маніпуляцій та спроб натиснути на совість.

– Ну і як враження?

– Ти знаєш… З нею приємно спілкуватися. Ходить вона, звісно, ​​швидко. Я ледве встигаю. Але любителька поговорити…

– Розповіла мені про колишнього чоловіка, порад зі здоров’я надавала, ось саме пообіцяла мене підтягнути з в’язанням. Сказала, що спиці у мене не ті. Пообіцяла свої принести на пробу.

Катя раптом відчула, що їй знову легко з мамою. Що в них з’явилися нові теми для обговорення, що не стосуються онука та порядків.

– Мамо, а давай ми тобі з пряжею допоможемо? Ти назбирай кошик десь, а ми сплатимо, — запропонувала Катя.

Раїса помітно розгубилася, аж відклала спиці убік. Вона на кілька секунд заплющила очі, ніби намагаючись стримати сльози.

– Правда? Дякую. Я не чекала…

– Нема за що, – м’яко відповіла дочка.

– Тільки одна умова: перша пара шкарпеток – не для нас. Тобі.

Раїса добродушно посміхнулася.

– Спробую. Хоча для себе робити найважче.

Минуло ще кілька тижнів. Раїса знову почала приходити до них, але вже рідше. Коли приходила, розповідала про нових знайомих, про Марину чи про те, що замовила набір гачків та плюшеву пряжу для іграшок.

Якось Каті знадобилася допомога матері. Їй треба було приготувати вечерю до повернення Андрія, а в холодильнику було якось порожньо.

– Мамо, зможеш посидіти з Сашком десь за пів години? Мені б у крамницю потрібно вибігти, – написала донька Раїсі.

– Не можу. У мене Марина в гостях, показує, як правильно петлі набирати. Перша шкарпетка вже наполовину готова. Майже рівна, – відповіла їй мати за п’ять хвилин.

У цій відмові був смак перемоги. Катя була рада тому, що мама більше не кидала все заради сім’ї, й потихеньку перемикалася на себе.

І це правильно. Можна допомагати, коли просять, а не віддавати всю себе на поталу чужим забаганкам…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.