Заміж вийшла у 19 років, це був мій перший чоловік. Буря емоцій і кохання.

Через якийсь час перша закоханість пройшла, пелена спала. Я почала розуміти, що чоловік досить важка людина, та й у ліжку не було задоволення.

Тоді я вперше серйозно з ним поговорила, але реакції не було. Я терпіла і мовчала.

Потім відбулася ще одна розмова та ще, і ще, я запропонувала звернутися до психолога. І знову купа негативу і причіпок, що проблема в мені, мовляв, не подобається змінювати свою поведінку як у ліжку, так і загалом.

І я замовкла і терпіла. Згодом стало все байдуже.

Я перестала щось говорити і пояснювати, аби не сваритися. У квартиру купувалися речі, які йому подобаються, їжа яку він любить і так далі.

Ліжко зійшло нанівець, мені стало гидко, коли він до мене торкається. Поцілунків та обіймів взагалі не стало.

Він ображався, я говорила відкритим текстом, але вже нічого не хотіла і він, напевно, теж. Хоча постійно казав, що любить.

Усередині я змерзла, стало нецікаво все, з друзями перестала спілкуватися, в компаніях більше мовчала, нудно і прісно, з чоловіком практично не розмовляла, хоча він балакав без упину. Мене рятували книги, могла годинами читати не встаючи.

Його рятували ігри. А збоку ідеальна сім’я, весь час разом.

Він такий дбайливий і мене любить, і з дитиною гуляє. Гидко було до нудоти, але терпіла.

До 30 років чоловік став наполягати на другій дитині — дочка росте, на старості одні залишимося. Я погодилася, біологічний годинник цокає, і з’явилася двійня.

Чоловік став взагалі ідеалом для багатьох, багатодітна родина. Я плюнула на нас, адже для жінки найголовніше діти.

Лише подруга знала, як мені погано. А потім натягувала усмішку і приходила додому, рахуючи дні до старості. Коли можна буде взагалі не виходити з дому, нема кого не бачити.

Якось родичка покликала на день народження чоловіка. Іти не хотіла і вже навіть збиралася відмовитися.

Але в останній момент пішли. Сиділи, їли, випивали, розмова ні про що, за столом самі родичі. Тихо, мирно.

І тут племінниця каже, що прийде її колега із сином. Говорить така чудова людина.

Я прямо розлютилася, не люблю сторонніх людей. І він прийшов, я подивилася в його очі… і втопилася.

Я раптом зрозуміла, що це моя рідна людина. Я злякалась.

Як дурна весь вечір вирячилася на нього, потім ми танцювали. І він сказав: «Зателефонуй мені».

Я побігла за ним в туалет, і ми цілувалися як божевільні. Чоловік усе бачив, зібрався і пішов додому.

Потім була розмова, я відверто сказала, що мене тягне до нього, що це не просто так.
Ось уже три тижні ми з ним зустрічаємось.

Чоловік знає і терпить, просить не рубати з гарячого, що він любить мене і готовий змінюватись. Він каже, що теж любить і прийме моє рішення.

А я заплуталася. З одного боку — 18 років шлюбу та діти, з іншого — моя рідна та близька людина. Ми живемо у маленькому місті, і ці стосунки вдарять насамперед по дітях. Але жити у панцирі я вже не хочу. Звісно, сама винна.

КІНЕЦЬ.