Я отримала спадок від батька, якого не бачила тридцять років, і вирушила до невідомого міста, щоб дізнатися, що мене чекає. Але, відкривши двері будинку, я зрозуміла, що не одна претендую на це майно. «Вибачте, а ви хто?» — запитав незнайомий чоловік, і я зрозуміла, що все буде не так просто

Мій батько, якого я не бачила майже тридцять років, залишив мені будинок. Після прибуття виявилося, що я не єдина, хто претендував на його успадкування.

Я сиділа в старій, пропахлій пилом маршрутці, що повільно їхала по розбитих дорогах. З вікна я бачила, як повз пролітають незнайомі села, де біля воріт стояли бабусі, а діти ганяли м’яча. Це був кінець мого шляху.

Кінець усього, що я знала. Незрозуміле відчуття порожнечі охопило мене, коли я залишала Київ, залишала свою квартиру, своїх друзів, своє життя. Усе, що я мала, раптом зникло після фрази “скорочення штату”. І ось я тут, з маленькою валізою і заповітом, у якому було лише одне слово: “будинок”.

Вийшовши з маршрутки, я вдихнула свіже повітря, у якому відчувався запах осіннього листя та вогкої землі. Невеличке містечко, назву якого я згадувала з листа нотаріуса. Батько. Я майже забула, як він виглядає. Його образ у моїй пам’яті був як стара, вицвіла фотографія. Я не знала, що він тут жив. Я не знала, чим він займався. Я взагалі нічого про нього не знала.

Будинок стояв на околиці міста, трохи далі від основної дороги. Здалеку він виглядав занедбаним, але ближче я побачила, що це більше ніж просто занедбаність.

Це було запустіння. Двір заріс бур’яном, вікна були брудні, а ґанок скрипів, наче старий дуб. Вхідні двері були пофарбовані в синій колір, який місцями обліз і потріскався.

Я знайшла ключ, як і було зазначено у листі, під вазоном із засохлою геранню. Двері відчинилися з неприємним скреготом. Усередині було холодно і дуже тихо. У коридорі я залишила валізу і повільно, крок за кроком, почала йти по кімнатах, наче боялася порушити цю моторошну тишу.

На стінах висіли фотографії. Не мої. На одній з них був мій батько, але він був старшим, ніж на моїх дитячих знімках, з сивим волоссям і глибокими зморшками на обличчі. Поруч із ним стояла дівчина з яскравою посмішкою та каштановим волоссям, що сяяло на сонці. На звороті фото, приклеєному скотчем, було написано: “Оленка, 2015”.

Раптом у двері постукали. Я прислухалася, але стук повторився. Рішуче повернувшись, я попрямувала до дверей, щоб дізнатися, хто це. На порозі стояв чоловік років сорока. Його очі були темними, як кава, а волосся чорним. Він уважно оглянув мене і посміхнувся.

“Доброго дня. Ви, мабуть, Катерина?” — запитав він. — “Я Сергій. Ми, здається, родичі”.

Я відчула, як моє обличчя набрало кольору.

— Я не розумію. Хто ви?

— Я син Казимира Сергійовича. Його… молодший син, якщо хочете. Ви також єдина спадкоємиця? Бо я теж.

Я провела рукою по обличчю, намагаючись осмислити почуте. “Син?”

— Це якийсь жарт? Я єдина дочка мого батька.

— На жаль, ні, — Сергій знизав плечима. — Але не переживайте. Це не про нас, а про нього. Зрештою, ми не вибирали, у кого народжуватися. Чи не так?

Я опустилася на стілець, відчуваючи, як уся моя сила мене залишає.

— Чому? Чому я нічого не знала?

— Він, мабуть, хотів, щоб ви знали. Насправді. Тут, у заповіті. Інакше він би не вніс вас у нього. Вибачте, що я такий прямолінійний.

Я мовчала. Увесь цей час, поки я жила у своєму світі, мій батько жив в іншому. У нього було нове життя, нова родина, і я… я була лише спогадом з минулого.

— Хто ця дівчина на фото? — запитала я, вказуючи на фотографію Оленки.

— Це Оленка. Моя сестра. Вона… її не стало два роки тому. Вона була світлом нашого будинку. Батько так і не оговтався від цього.

Я довго сиділа в тиші, намагаючись впорядкувати свої думки. Мої почуття були такими заплутаними, що я не могла знайти виходу. Я хотіла кричати, бити посуд, але натомість я відчувала лише порожнечу.

— Я піду, — сказав Сергій. — Я розумію, що вам потрібно час, щоб все усвідомити. Завтра я прийду. Нам потрібно поговорити про документи. Нотаріус чекає.

Він пішов, залишивши мене наодинці з моїми думками та фотографією Оленки. Я довго вдивлялася в її обличчя, намагаючись знайти хоч якісь риси, схожі на мої. Я зрозуміла, що вона дуже схожа на батька, і я на мить уявила собі, як це — бути її сестрою.

Цієї ночі я не могла заснути. Я лежала в ліжку, що рипіло від кожного мого руху, і думала про все, що сталося. Усе моє життя перевернулося з ніг на голову за один день. Я втратила роботу, я дізналася, що мій батько був не тим, ким я його уявляла, і що у мене є брат, про якого я навіть не знала. Але надія на нове життя… вона все ще була в мені. Це був мій шанс, мій новий початок.

Наступного ранку мені зателефонував нотаріус.

— Пані Катерино, доброго ранку. Це Григорій Петрович. Я хочу переконатися, що ви вже приїхали, і що ви з паном Сергієм зустрілися.

— Так, ми зустрілися, — відповіла я. — Він мені все розповів.

— О, це чудово. Я радий. Це значно спрощує мою роботу. Казимир Сергійович хотів, щоб ви самі все з’ясували. Він вважав, що так буде найкраще. Вам потрібно вирішити, як ви будете розпоряджатися нерухомістю, і тоді ми оформимо всі документи.

Я подякувала йому і поклала слухавку. Саме в цей момент я почула стукіт у двері. Я відкрила і побачила літню жінку. Її обличчя було добрим, а в руках вона тримала тарілку з млинцями.

— Ти Катерина, правда? — запитала вона. — Я ваша сусідка, Ніна Василівна. Я жила поруч із Казимиром Сергійовичем багато років.

— Дякую, — пробурмотіла я, беручи тарілку.

— Я знала Казимира Сергійовича дуже добре. Він був доброю людиною. І він… він дуже любив вас. Просто не знав, як вам сказати про це. Він боявся, що ви будете його судити за те, що він пішов.

Я дивилася на неї, не знаючи, що сказати.

— І Сергій… він не рідний син Казимира Сергійовича, — тихо сказала Ніна Василівна.

— Що? — я не вірила своїм вухам. — Як це?

— Мати Сергія, його друга дружина, привела його в дім, коли йому було 6 років. Казимир одружився з нею і виховав Сергія як свого власного сина.

Казимир Сергійович завжди ставився до нього, як до рідного. А коли Оленка народилася, Сергій допомагав йому виховувати її. Я знаю, що це не моя справа, але… я вважаю, що ви маєте знати, перш ніж судити.

Я стояла і дивилася на неї, намагаючись впорядкувати свої думки. Виходить, що Сергій — не син мого батька. Це міняло все. Я відчула, що мені потрібно поговорити з ним, дізнатися правду. І того ж вечора я пішла до нього. Сергій жив неподалік, у невеликому, охайному будинку.

— Я знала, що ви прийдете, — сказав він, відчиняючи двері.

Ми сиділи на кухні і пили чай, дивлячись на вогник у каміні.

— Я розмовляла з Ніною Василівною. Вона розповіла мені про вас, — сказала я.

— Так, це правда. Казимир Сергійович виховав мене. Але він ніколи не вважав мене чужим. Він був моїм справжнім батьком.

— І Оленка?

— Оленка була для мене сестрою. Ми росли разом, і я любив її, як рідну. Її було неможливо не любити.

Я повірила йому. У його голосі не було жодного натяку на брехню. Ми довго розмовляли. Сергій розповів мені про життя з батьком, про Оленку, про їхні щоденні радощі та труднощі. Я розповіла йому про своє життя, про те, як я намагалася знайти своє місце у світі.

Наступного дня ми разом пішли до нотаріуса. Він вручив нам документи та лист від батька, адресований мені. Я відчула тремтіння в руці, коли тримала його. У ньому не було довгих пояснень, лише кілька слів, написаних нерівним почерком: “Моя Катрусю, мені дуже шкода.

Я завжди любив тебе. Я не зміг бути батьком, яким ти заслуговувала. Але я залишив тобі цей дім, щоб ти могла знайти своє місце у світі. Тут, у цьому місті. Я сподіваюся, ти зрозумієш. З любов’ю, твій батько”.

Я прочитала його і заплакала. Уперше за довгий час я відчула, що у мене є хтось, хто мене любить.

Ми з Сергієм вирішили разом відремонтувати будинок. Ми почали з саду, вириваючи бур’яни, потім перейшли до будинку. Ми сперечалися про колір фарби для стін, про те, де поставити диван, але ми завжди знаходили компроміс.

Будинок, який ще вчора був для мене чужим, сьогодні став нашим спільним домом. Ми почали будувати нове життя, нову родину, і я розуміла, що це те, що хотів батько.

Я не знаю, чи назву я колись Сергія своїм братом, але я знаю, що я більше не самотня. У мене є дім, і у мене є родина. І це те, чого мені завжди не вистачало. Я залишилася. Не тому, що мені не було куди більше йти. А тому, що тут я нарешті відчула, що маю куди повернутися.

Після того, як ми завершили перший етап ремонту в будинку, я сиділа на новому дивані, за чашкою чаю, і дивилася на зламану, але живу обстановку навколо.

Вікна були вимиті, стіни пофарбовані в світлий колір, а сад, який колись заростав бур’яном, тепер був доглянутий. Все це було наче чудовий початок нового життя, але питання залишалися.

Чи справді я зможу пробачити батька за те, що він зник із мого життя? Чи варто було мені повертатися сюди, де все здається таким чужим, де я відчуваю себе частиною чогось незакінченого? І головне — чи можу я назвати Сергія братом? Адже для мене він був лише новиною в житті, а тепер він — частина цього дому, частина моїх спогадів.

Вчора я ходила по місту і зустрічала людей, яких не бачила з дитинства. Всі питали, як я, чим живу, і я змушена була пояснювати, чому я тут, у цьому незнайомому місці.

І хоча я намагаюся бути щасливою, спокійною, є щось у цьому місті, що не дає мені спокою. Я не знаю, чи справді я зможу залишитися тут надовго. Чи не повернуся я одного дня до Києва, де все моє життя йшло так, як я хотіла.

А ви як думаєте? Чи можна пробачити людей за їхні помилки, якщо вони не просять прощення? Чи здатні ви почати нове життя в місці, яке насправді не є вашим домом? Як би ви вчинили на моєму місці — повернулися б до старого життя чи залишилися б у цьому новому світі, повному запитань?

Джерело