Я ошаліла! Кажу невістці:

— Уляно, хіба можна по три буханки хліба в день зʼїдати???

А вона спокійно так, навіть не відриваючи погляду від телефону:

— Ну, ми їмо так.

— Ми?! Це хто це “ми”?

— Ну я, Сашко, діти.

Я аж сіла. Чесно, такого навіть уявити не могла. Три величезні буханки хліба за день! У наші часи з однієї тиждень можна було прожити, а вони — за день!

— Уляно, ти хоч розумієш, що це ненормально?

— А що ненормального? Ми ж не викидаємо.

— Ти мені скажи, куди воно все дівається?!

Вона тоді зітхнула, нарешті відірвалася від телефону й подивилася на мене, як на нерозумну дитину.

— Ну, на сніданок тости з маслом і сиром, на обід борщ з хлібом, потім бутерброди, Сашко любить з ковбаскою. Діти ще з чаєм їдять і з джемами.

— О Господи, таке враження, що у вас хліб за основну страву!

— Ну, ми так звикли, — знизала плечима Уляна і знову втупилася в екран.

Я мало не задихнулася від обурення. Яке ще «звикли»?! Це ж не просто їжа, це здоров’я посадити можна! Скільки не кажи, що треба харчуватися правильно, що овочі, білки важливі — вони тільки кивають, а потім далі за своє.

— І що, кожного дня три буханки?

— Буває й більше чи ще булочки, а що?

Мені хотілося встати, зібрати всі ті батони, паляниці, короваї і викинути! Бо я прекрасно знаю, до чого це все йде. Потім будуть жалітися на зайву вагу, на проблеми зі здоров’ям. А хто винен? Ну, точно не хліб!

— Уляно, ну ви ж дорослі люди, подумайте про здоров’я! Це ж не жарти!

Вона тільки скривилася:

— Та перестаньте, все нормально.

— А коли у вас і дітей почнуться проблеми  — теж буде нормально?

— Ну, тоді будемо думати.

Я зрозуміла, що говорити немає сенсу. Уляна — вперта, як її мати. Скаже, що “все нормально”, і глуха до всього.

І тут заходить Сашко.

— Мамо, ти чого розкричалася?

— Як чого?! У вас хлібозавод вдома!

Він тільки розсміявся.

— Та ну, мамо, чого ти причепилася? Це ж хліб, не якась хімія.

— Ти серйозно? Та ви ж їсте його, як дихаєте!

— Ну подобається нам, що тут такого?

— Сашко, ну візьми голову в руки! Діти у вас підростають, що ти їм за приклад подаєш?

— Мамо, ну не починай, це наша справа, як харчуватися.

І все. Кінець розмови.

Я пішла додому, сердита, ображена і просто в осаді від побаченого. Виховувала сина, привчала до нормального харчування, а тепер він у власній сім’ї на хлібі живе. І що найгірше — їм це здається нормальним!

Ось тепер думаю: може, я справді перебільшую? Може, це я занадто стараюся їх переконати? Але ж материнською душею відчуваю — добром це не закінчиться.

Як достукатися до них? Що робити?

Джерело