Ми з Кирилом одружені майже сім років, разом ми – майже 10 років. За цей час ми встигли чимало пройти та подолати. Познайомилися ми ще студентами.

Спочатку жили у гуртожитку, а потім разом винаймали квартиру. Коли ми зрозуміли, що у нас все серйозно і справа йде до весілля, то замислилися над покупкою власного житла.

Протягом п’яти років ми заощаджували на всьому і зуміли виплатити кредит за власну двокімнатну квартиру. Мати Кирила, Марина Станіславівна, вважала таку купівлю безглуздою тратою грошей.

Вона чомусь свято вірила в те, що здобувши вищу освіту, Кирило повернеться в селище і купить житло ближче до матусі. На щастя, цього не сталося. Ось тільки через деякий час Марина Станіславівна вирішила, що сама хоче переїхати ближче до цивілізації.

Річ у тім, що донедавна свекруха працювала на фермі, яка знаходилася неподалік її будинку. Там вона отримувала хорошу надбавку до своєї пенсії. Плюс Марина Станіславівна – любить працювати на городі.

У неї й біля будинку, і на дачі завжди доглянуті та плодові грядки. Саме ними вона й намагалася нас із Кирилом заманити до селища. От тільки в нас душа не лежить до городництва.

Я краще в магазині огірки куплю, ніж з ними кілька місяців возитися, висаджуючи, поливаючи та удобрюючи. Чоловік дотримується тієї самої думки. Загалом свекруха зрозуміла, що її вмовляння на нас не діють і відстала.

Два роки тому у нас із Кирилом з’явився син Денис. Я зараз у декретній відпустці, а чоловік отримав підвищення за посадою. Ми з Кирилом замислилися над плануванням другого малюка.

Але тут Марина Станіславівна вирішила внести до наших планів свої корективи. Ферма, на якій працювала свекруха, збанкрутувала. Грядки їй набридли. Марина Станіславівна несподівано заявила нам з Кирилом, що не хоче провести старість у схудлому селищі, хоче перебиратися до міста.

– Мамо, але де ж ти житимеш? У нас у квартирі не так багато місця. Тим більше коли з’явиться друге маля, стане зовсім тісно, – запротестував чоловік.
– Невже Аня знову при надії? – уточнила свекруха.
– Ні, але це справа часу, – почав було виправдовуватися Кирило.
– От і почекайте поки що з дитиною. Давайте насущні проблеми вирішимо. Мені потрібна квартира. Я вже все спланувала. Ми продамо мій будиночок у селищі та візьмемо одну в якійсь новобудові, – зробила підсумок Марина Станіславівна.

Але, промоніторивши ціни, ми зрозуміли, що грошей від продажу будинку вистачить хіба що на початковий внесок за кредит. Але й така ідея припала Марині Станіславівні до душі.

– Я оформлю квартиру в кредит на себе, а ви, любі мої, допомагатимете мені гасити борг. Зрештою, після моєї смерті вам ще одна квартира дістанеться. Справді, я гарно придумала? – радісно запитала у нас свекруха.

Але особисто я від такої ідеї не в захваті. Зараз дуже нестабільний час, і мені хотілося б, щоб удома був запас грошей. Я чудово пам’ятаю ті роки, коли ми з Кирилом у всьому собі відмовляли, щоб якнайшвидше закрити борги.

Але тоді це було необхідністю, а зараз це – забаганка Марини Станіславівни. Ми з чоловіком коректно пояснили його матері, що не маємо наміру виплачувати їй іпотеку.

Якщо їй дуже хочеться, вона може зробити це сама. Ось навіщо їй міська квартира? Я зовсім не розумію логіки своєї свекрухи. Усі до старості хочуть переїхати до села, ближче до природи.

Натомість Марина Станіславівна прагне до галасливого міста. Зараз мати чоловіка не розмовляє з нами обома, рахуючи нас з Кирилом егоїстами. А те, що вона, заради своєї примхи, хоче зруйнувати наші плани, її аж ніяк не хвилює.

КІНЕЦЬ.