Сюжет мого життя дуже звивистий.

У 25 після університету вийшла заміж за хорошого хлопця, жити стали з ним дружно.

Через два роки наро дила йому доньку Аню.

Прожили ми разом 7 років, набридла мені наша рутина.

Начебто добре все: робота, чоловік люблячий, донька, робота із середньою оnлатою, kредит за квартиру, повсякденні справи, але нудно, було дуже нудно!

Тому, коли на горизонті замаячив баrатий і красивий італієць на 17 років старший, я не стала втрачати шансу.

Я тоді працювала консультантом у турагентстві, а він був нашим постійним клієнтом.

Я відчувала симпатію з його боку, тому втрачати нагоду не стала.

Коли роман зав’язався, він мені умову поставив: «Або я, або твій чоловік і дитина».

Я вибрала його, і ми разом полетіли до Італії.

Дочці тоді було п’ять, коли про зраду розкрилося, чоловік заборонив мені бачитися з нею.

Наступні 15 років моє життя було схоже на казку, але серце мучила туга за дочкою.

Ми з Пауло об’їздили майже весь світ, здавалося, що наше щастя триватиме вічно, але рік тому він nомер від серцевого нападу.

Я залишилася із пристойною сумою грошей, але без kоханого.

Основна частина майна відійшла його дітям від першого шлюбу.

І ось мені сорок сім, у мене нікого нема на світі рідного.

Від знайомих знаю, що донька заміжня, онуки вже є.

Є велике бажання знайти її та помиритися, але всі кажуть, що вона мене ненавидить. Що мені робити?

КІНЕЦЬ.