Я ніколи не забуду того дня, коли ми прощалися з нашим дідусем. Але найдивовижнішим було те, що трапилося перед самим прощанням у церкві, коли ми намагалися відчинити двері.

– Та в чому річ? – розгублено спитала мама чоловіка, який тримав в руках невеличкий ключик.

– Вчора все було гаразд. Я не знаю навіть!, – відповів паламар.

Тато спробував обережно провернути ключ у замку, але той не зрушував із місця. Збоку стояв священник, поглядаючи то на нас, то на двері, та ніби щось шепочучи собі під ніс.

– Може, ключ не той? – заголосила моя двоюрідна сестра Оксана, знічев’я нервово підстрибуючи на місці.

– Та ні, – мовив тато, зітхнувши і вкотре натискаючи ручку.

– Це єдиний ключ від цієї церкви, іншого просто не існує.

За нами почали скупчуватися люди, які прийшли провести дідуся в останню путь. Хтось уже нервово переминався з ноги на ногу, а хтось затято перешіптувався, ніби відчуваючи в тому всьому якусь дивину.

Моїй мамі ставало дедалі тривожніше: вона поправляла чорну хустку, що сповзала на очі, а тоді знову кидалась до татка, намагаючись допомогти крутити ключ.

– Я ж не можу зрозуміти, як таке можливо, – озвалася я, переступаючи поріг нерішучості. – Ще вчора все було нормально: двері відчинялися, бо я заходила сюди лишити свічки та квіти. А сьогодні… немов якась сила не дає нам увійти.

– Ніби Бог сам каже – стійте, не заходьте, – тихенько прошепотів хтось із людей позаду.

Я відчула, як у мене злегка похололо всередині. Чому саме тепер, коли ми прийшли попрощатися з дідусем?

Минуло вже понад пів години. Були всі – тітки, дядьки, сусіди, знайомі, односельці. Ніхто не міг упоратися з замком. Хтось пропонував викликати майстра, але всі розуміли, що в такій урочистій і водночас сумній ситуації це виглядало б дивно. Священник пішов подивитися вівтар із заднього входу, але й там виявилося, що двері зсередини зачинені на той-таки ключ. Усі перебували у якомусь сум’ятті й непорозумінні.

– Це знак, – нарешті мовила мама і глянула на мене. – Це ж про нього, про дідуся.

Я нервово стиснула губи. Мені перед очима постала низка спогадів: дідусь ніколи не любив церкви й відверто заявляв, що дає гроші лише туди, де бачить сенс.

А в ремонт храму чи оплату доріжок він, мовляв, не бачив ніякої потреби. Щоразу, коли всі парафіяни дружно складалися на перекриття даху або ще якісь витрати, дідусь повторював щось на кшталт – навіщо це все і чому це я маю платити. При цьому мама, а згодом і я, ніколи не шкодували грошей, щиро вірили, що “Там, на небі” цей учинок точно зарахується.

Пригадую, що найбільшого розголосу набрав випадок, коли вирішили замінити доріжки всередині храму. Старі хоч і були ще в прийнятному стані, проте хотіли зробити все добротно й красиво, адже свята справа. Усім вірянам подобалася ідея.

А дідусь тоді кипів від злості – ходив селом і бурчав, що нічого з тими доріжками не сталося, і що йому й гривні не шкода, але “годувати т хто при церкві” зайвий раз він не має наміру. Чому він був таким упертим – я й досі до кінця не розумію. Він узагалі людина була добра, але коли доходило до церковних грошей, ставав просто нестримним скептиком.

Час від часу ми пробували його вмовити, пояснювали, що у кожного свій внесок, і якщо навіть немає можливості, то просто помолися, побудь поруч із громадою.

Але він незмінно відмовлявся, обурювався й доводив, що “замість доріжок краще купити дітям книжки” або “віддати ці гроші на щось більш корисне”. Сварок із ним було багато, але здебільшого ми махали рукою й думали – ну що поробиш, люди різні.

Коли дідусь пішов у засвіти, ми з мамою робили все за звичним для нашої родини ритуалом: зібрали гроші на прощальну церемонію, домовилися зі священником про відспівування.

І раптом – цей казус з дверима… Пів години вони не відчинялися. Усе це відбувалося на людях, ми почувалися неприємно перед людьми, які прийшли попрощатися. Я була розгубленою. У голові була тисяча думок – серед них одна доволі страшна: чи не “каже” нам так Бог, що дідусеві не місце в храмі, куди він не бажав вкладатися? Усе виглядало дуже дивно.

Зрештою священник, бачачи, що ніхто не може зрушити замок, сказав, що давайте проведемо коротку молитовну частину просто надворі, щоб не затримувати людей, а потім уже, як двері відкриються, перенесемо труну всередину. Ми почали якусь імпровізовану панахиду.

І тоді трапилося ще цікавіше: після того, як усі попрощалися надворі, священник узявся вдруге пробувати відчинити ті двері – й вони в одну мить піддалися. Він просто повернув ключ, і все було гаразд. Я стояла з розкритим ротом, у прямому сенсі цього слова. Такий контраст із тим, що відбувалося пів години до того.

– Ну от, – сказав священник і перехрестився. – І це ще раз доводить, що Богові видніше, коли й кому сюди заходити.

Цей випадок став для мене сильним поштовхом замислитися: можливо, то справді був знак від Всевишнього, адресований дідусеві, якого вже немає з нами, але й нам усім, хто залишився? Хто знає.

Проте багато людей із нашого села були переконані – так Бог “провчив” його за впертість і небажання фінансово підтримувати храм. Мабуть, символічно, що саме в останню путь відбулися такі труднощі з дверима.

Але на цьому дивні події не завершилися. Моя свекруха, яка вважала себе дуже побожною людиною, раптом почала казати щось на кшталт: “Це ви самі винні, що не переконали діда переказати гроші на церкву”.

Почала дорікати мені особисто, мовляв, я мала брати з нього приклад у багатьох речах, але вплинути на його “антицерковну” позицію так і не спромоглася. Мене це вкрай обурило. Я досі не можу зрозуміти, як можна дозволяти собі робити такі зауваження в такий складний момент, та ще й під час прощання з людиною, хай і примхливою, але рідною мені.

Якби вона сказала щось схоже в інший час, може, я б і не відреагувала так гостро, але у хвилину великого суму її звинувачення звучали взагалі недоречно. Це стало краплею, що переповнила чашу моєї терплячості.

Я відчула себе винною без вини, а разом із тим і глибоко ображеною, бо свекруха замість співчуття виказувала неповагу і до дідуся, і до нашої родини. Тож тепер у мене на душі лишилося неприязне почуття, і я навіть не знаю, чи варто намагатися все пояснювати їй.

І ось я питаю вас, дорогі читачі: чи є цей випадок зі “збоєм” у замку справжнім знаком від Бога? Чи, можливо, звичайним збігом обставин?

Чи справедливо тлумачити його як “покарання” дідусю, який не хотів вкладати гроші у храм? Як ви ставитеся до того, коли люди, навіть із твоєї родини, дозволяють собі звинувачення в такі сумні моменти, замість простого співчуття?

І що ви думаєте: чи варто мені пояснювати свекрусі свою позицію, чи краще зберегти спокій, усвідомлюючи, що дехто завжди лишиться при своїй думці?

Буду вдячна, якщо поділитеся своїми міркуваннями.

Джерело