Виросла в забезпеченій сім’ї, я ніколи не уявляла, що житиму зі своїми родичами з боку чоловіка. Проте з поваги до традицій їхньої родини я погодилася на це.

Хоча в нас не було жахливих стосунків із його батьками, завжди була відчутна напруга.

Я часто зазнавала засудження, особливо з боку свекрухи, яка критикувала все, починаючи з мого одягу і закінчуючи моїми навичками господарювання.

Вона особливо голосно говорила про те, що я не відповідаю її стандартам, наприклад, щодо турботи про її сина.

Коли я завагітніла, їхній владний характер лише посилився.

Після народження нашої дочки Іринки свекруха ніколи не залишала мене з нею наодинці, постійно натякаючи, що я надто недосвідчена для материнства.

Тим часом мій чоловік Сергій невпинно працював, щоб якнайшвидше купити нам квартиру, і я глибоко захоплювалася його подвигами та жертвами.

Я часто запитувала себе: чому вони плекали до мене таку зневагу?

Адже я робила свій внесок у їхнє домашнє господарство і мовчала під час суперечок. Одного ранку, коли я готувала сніданок, до мене підійшла моя свекруха.

М’яким тоном вона слізно вибачилася, зізнавшись у своїх ревнощах та бажанні захистити їх єдиного та довгоочікуваного сина.

Вона нарешті визнала мій внесок і похвалила мене як дружину та невістку. Цей несподіваний момент істини став свідченням моєї сили терпіння та розуміння. Але чи маю я гарантії, що такий підхід триватиме?