Я ніколи не думав, що готуючись до весілля з дівчиною, я буду по-вуха закоханий в її маму. Одного разу ми були в майбутньої тещі і обговорювали деякі весільні питання. До Оксани хтось зателефонував і ми залишилися з її мамою на одинці.

Я сидів на кухні, втупившись у чашку чаю, коли Оксана зазирнула до мене. Її погляд був теплий, але тривожний. Вона помітила мою напруженість, та й як не помітити? Вже тиждень я ходжу наче не в собі.

– Олеже, ти щось змінився… Ти хвилюєшся перед весіллям?

Я змусив себе усміхнутися.

– Та ні, просто багато справ на роботі.

Але то була неправда. І я сам це знав.

Все почалося кілька тижнів тому, коли ми з Оксаною поїхали знайомитися з її мамою – Ганною Василівною. Я не думав, що ця зустріч змінить мене настільки.

Вона відкрила двері, усміхнулася, і я… отетерів. Її очі, впевненість, стиль… Вона була жінкою, яка ніби зійшла зі сторінок романів. І що гірше – я почав думати про неї все частіше.

Того вечора за сімейною вечерею я ледь міг їсти. Вона говорила легко, сміялася… Я ловив себе на тому, що задивляюся на її руки, на вираз обличчя, на те, як вона поправляє пасмо волосся за вухо. Оксана нічого не помічала, а я мучився від того, що зі мною коїться.

Після тієї зустрічі я почав бачити сни, у яких була тільки вона – Ганна Василівна. І це не були просто сни про вечерю чи сімейні посиденьки… Я прокидався спітнілий, збентежений і злий на себе. Мені соромно.

– Олеже, що з тобою? – знову спитала Оксана того ж вечора, коли я вже втретє не почув її питання про деталі весілля.

Я підняв голову.

– Пробач, я просто… справді втомився.

Та як я міг їй сказати правду? Що її мама зачарувала мене до нестями? Що я більше думаю про Ганну Василівну, ніж про свою наречену?

А тим часом весілля наближалося. І я мав бачитися з нею все частіше. Вона допомагала з організацією, радила, які квіти краще обрати, який ресторан… І кожна зустріч лише посилювала моє збентеження.

Одного разу, коли ми з Оксаною приїхали до її мами для обговорення меню, я залишився на кухні з Ганною Василівною наодинці. Оксана вийшла в кімнату, аби поговорити з подругою телефоном. Я відчув, як серце застукотіло.

– Олеже, ти любиш мою доньку? – тихо спитала вона, дивлячись мені прямо в очі.

– Звичайно… – пробелькотів я, але голос мене підвів.

Її погляд став ще проникливішим.

– Сподіваюся, це так. Бо вона заслуговує на щиру любов.

І я ледве стримався, щоб не зірватися. Я відчував сором, злість на себе, розгубленість. Я справді люблю Оксану. Але ця незбагненне почуття до її мами… Що це? Тимчасове захоплення? Чи щось більше?

Я почав уникати поїздок до Ганни Василівни. Вигадував справи, відкладав зустрічі, хоча Оксана дивувалася. Я думав, що з часом це мине. Але минуло кілька тижнів, а думки про неї тільки посилювалися.

І от зараз, коли до весілля залишилося зовсім мало, я не знаю, що робити. Чи це нормально? Може, я просто нервую через весілля? Чи це знак, що я роблю помилку?

Я ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію. Чи бували у вас схожі переживання? Як впоратися з цим? Можливо, це просто тимчасове? Чекаю на ваші поради.

Джерело