Я ніколи не думала, що моє сімейне життя перетвориться на боротьбу за власну гідність. Коли я одружилася з Богданом, я вірила, що ми будемо справжньою командою, але його мати, Лариса Григорівна, поступово почала контролювати кожен наш крок.

Я ніколи не думала, що моє сімейне життя перетвориться на боротьбу за власну гідність. Коли я одружилася з Богданом, я вірила, що ми будемо справжньою командою, але його мати, Лариса Григорівна, поступово почала контролювати кожен наш крок.
Вона приходила без запрошення, критикувала мій смак, мої витрати і навіть те, як я веду господарство. А потім я дізналася, що Богдан, не сказавши мені ні слова, взяв кредит, але те навіщо це він зробив мене вразило до глибини душі.
Я пам’ятаю той день, коли Лариса Григорівна знову завітала до нас без попередження. Я саме переглядала наш весільний альбом, згадуючи, якими щасливими ми були з Богданом три роки тому.
Побачивши, що двері відчиняються, я поспішно сховала альбом у шафу.
— Аню, я зайшла! — гукнула Лариса Григорівна, навіть не постукавши. Її каблуки загупали по паркеті, а погляд уже ковзав по кімнаті, вишукуючи недоліки. — Ой, що це за безлад на столі? Богдан прийде з роботи втомлений, а тут таке!
Я зітхнула, намагаючись не показати роздратування. На столі лежала лише пара журналів і чашка від кави.
— Я приберу, — тихо сказала я, але Лариса Григорівна вже прямувала на кухню.
— Я тут у магазин зайшла, — продовжувала вона, розпаковуючи пакет. — Купила вам нову люстру для вітальні. Та, що у вас висить, зовсім до інтер’єру не пасує.
— Але ми з Богданом її разом вибирали, — почала я, але вона перебила.
— Анно, люба, у тебе смаку немає, — вона зневажливо оглянула мій домашній одяг. — Я ж бачу, як ти одягаєшся. І в домі те саме. Добре, що я можу вам допомогти.
Я прикусила губу. Сперечатися з Ларисою Григорівною було марно — за три роки шлюбу я це добре засвоїла.
— До речі, я бачила твої чеки з косметичного, — продовжувала вона, ніби між іншим. — Навіщо тобі стільки кремів? 2000 гривень на всяку нісенітницю, а про сім’ю подумала?
— Це мої гроші, — не витримала я. — Я працюю і можу собі дозволити.
— Ой, ну звичайно! — вона сплеснула руками. — А про щось корисне подумати? От мені, наприклад, нова машина потрібна. Моя вже зовсім старенька.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Останнім часом Лариса Григорівна все частіше заводила розмови про гроші, і це мене насторожувало.
— Ми вже говорили про це, — обережно сказала я. — Зараз у нас немає такої можливості.
— Я з Богданом поговорю, — відрізала вона. — Він зрозуміє, що маму треба підтримати.
Того вечора, коли Богдан повернувся з роботи, я вирішила поговорити з ним. Він кинув портфель на диван і виглядав виснаженим.
— Богдане, твоя мама знову приходила без дзвінка, — почала я. — Може, варто поговорити з нею про це?
— Аню, не починай, — він насупився. — Мама хоче нам добра.
— Але вона постійно втручається! — я намагалася стримати емоції. — Указує, що купувати, як витрачати гроші.
— Вона старша за нас, досвідченіша, — відмахнувся він. — І я втомився. Давай не псувати вечір.
Я замовкла. Останнім часом усі наші розмови закінчувалися однаково — Богдан уникав розмов і завжди ставав на бік матері. Я відчувала, що втрачаю його підтримку.
Через тиждень Лариса Григорівна прийшла знову, цього разу з величезним пакетом продуктів.
— Я зазирнула до вашого холодильника минулого разу, — заявила вона, розкладаючи покупки. — Це жах! Самі напівфабрикати. Хіба так годують чоловіка?
Я стиснула руки, щоб не сказати зайвого. Мені хотілося крикнути, що я не зобов’язана звітувати про вміст нашого холодильника, але я знову промовчала.
— А ще я помітила ваш килим у спальні, — продовжувала вона. — Якийсь він надто пухнастий. Я купила новий, практичніший. І не сперечайся! — вона погрозила пальцем. — Я ж бачу, що ви самі не справляєтеся.
Того вечора, дивлячись на новий жорсткий килим, я думала, як змінилася наша з Богданом життя. Лариса Григорівна поступово захоплювала наш дім. Кожен її візит закінчувався новими змінами, і я почувалася чужою у власній квартирі.
Останнім часом Богдан став якоюсь нервовим. Він часто затримувався на роботі, а на мої запитання відповідав ухильно. Одного разу я випадково побачила в його телефоні повідомлення від банку про переказ на 50 000 гривень.
— Богдане, у нас усе гаразд із фінансами? — обережно запитала я за вечерею.
— Звісно, — він відповів занадто швидко. — Чого ти раптом?
— Ти останнім часом якийсь напружений, — сказала я, дивлячись йому в очі.
— Робота, — буркнув він і пішов до ванної.
Через кілька днів я заїхала до нього на роботу, щоб разом поїхати до друзів. Чекаючи біля офісу, я помітила, як Богдан швидко йде до банку через дорогу. Щось у його рухах змусило мене насторожитися. Не знаючи чому, я пішла за ним.
Кредит? Навіщо? І чому він нічого мені не сказав?
Наступного ранку я спробувала поговорити, але Богдан знову відмахнувся:
— Усе нормально, робочі справи.
— Робочі справи в кредитному відділі? — не витримала я.
Він зблід.
— Ти за мною стежила?
— Ні, випадково побачила, — відповіла я. — Може, поясниш, що відбувається?
— Нічого особливого, — він відвів погляд. — Просто невеличкий кредит.
— На що?
Він мовчав, і я відчула, як усе всередині похололо. Я згадала всі розмови Лариси Григорівни про гроші.
— Богдане, скажи, що це не для твоєї мами, — тихо сказала я.
Він відвернувся до вікна, його плечі напружилися.
— Давай поговоримо пізніше, — пробурмотів він.
— Ні, зараз! — я стала перед ним. — Я маю право знати!
— Мені пора на роботу, — він обійшов мене і вийшов.
Той день тягнувся нескінченно. Я намагалася працювати, але думки поверталися до ранкової розмови. Щоб відволіктися, я поїхала до торговельного центру. У кафе на другому поверсі я побачила Оксану Іванівну, давню подругу Лариси Григорівни. Вона помахала мені рукою.
— Аню, сідай! — привітно сказала вона. — Як справи? Як Богдан?
Я всміхнулася і сіла за столик.
— А Лариса така щаслива останнім часом, — продовжувала Оксана Іванівна. — Нова машина, уявляєш? Каже, ви з Богданом їй подарували!
Я застигла, тримаючи чашку. Усе всередині похололо.
— Яка машина? — мій голос тремтів.
— Ой, ти не знаєш? — вона зніяковіла. — Лариса всім розповідає, як ви їй новеньке авто купили.
Я різко встала.
— Вибачте, мені треба йти.
Тремтячими руками я набрала номер Богдана.
— Ти купив мамі машину? — запитала я, щойно він відповів.
— Аню, я зараз на нараді, — його голос звучав напружено.
— Це правда?
— Ввечері поговоримо, — він швидко повісив слухавку.
Богдан повернувся пізно. Я чекала його на кухні, тримаючи холодну чашку чаю.
— Чому ти в темряві? — він увімкнув світло.
— Чекаю пояснень, — відповіла я.
Він зітхнув і сів за стіл.
— Аню, нічого страшного. Усе під контролем.
— Під контролем? — я гірко всміхнулася. — Ти взяв кредит за моєю спиною!
— Мама давно мріяла про нову машину, — м’яко сказав він. — Ти ж знаєш, як вона любить комфорт.
— І тому ти вліз у борги?
— Я все розрахував, платежі невеликі, — він намагався говорити спокійно, але я помітила, як він нервує. — Я просто не хотів зайвих розмов, — він розвів руками. — Ти б усе одно не погодилася.
— Звісно, не погодилася б! — вигукнула я.
Наступного дня Лариса Григорівна з’явилася знову, сяючи від щастя.
— Аню, я заїхала подякувати за подарунок! — вона пройшла на кухню, не чекаючи запрошення. — Богдан такий турботливий, весь у мене!
Я мовчки дивилася, як вона господарює в моїй квартирі. Щойно двері за нею зачинилися, я схопила сумку і поїхала до юриста. Після трьох годин консультації я дізналася усе, що вовинна була знати до того, як оформити розлучення.
Через місяць я сиділа в кабінеті, підписуючи заяву про розлучення. Моя рука не тремтіла. Лариса Григорівна намагалася мене «перевиховати» — дзвонила, благала, присилала родичів. Але я більше не слухала.
— Аню, ми ж сім’я! — примовляла вона. — Ми хотіли тобі тільки добра!
Але я знала, що це неправда. Сім’я не обманює. Сім’я не ставить бажання однієї людини вище за всіх.
Забираючи речі з квартири, я знайшла наш весільний альбом. На одній із фотографій Лариса Григорівна міцно обіймала Богдана, ніби відсуваючи мене на другий план. Як символічно.
— Хіба авто це привід для розлучення? – запитує у мене мама і скрушно хитає головою.
— А хіба справа в аввто, – відповідаю я.
— Ви молоді не вмієте цінувати сім’ю зовсім. – каже мені мама, – От у наш час розлучень було менше.
— Розлучень може й менше, а нещасних юдей значно більше, мамо. Я не з тих хто буде гордо нести звання “заміжня”, хай наіть зі сльозами на очах. Я буду розлучена, але з посмішкою на обличчі.
Ну скажіть, хіба я не права?