Я ніколи не думала, що мені буде так страшно дивитись на звичайний кусок землі під вікном. Але саме він став причиною нашої суперечки з Антоном. Бо замість грядки з полуницями я насипала там клумбу. Він мовчав три дні, а потім кинув фразу, яка мене вразила:

– То ти тепер усе рішатимеш сама? Може, й з курми без мене розберешся?

Ми з Антоном переїхали в дім його батьків кілька місяців тому. Місто задушило нас по-своєму: шум, безконечна оренда, втома і байдужість. Ми вирішили, що село – це новий старт. Але щось пішло не так. У місті ми сварилися через втому. А тут – через капусту, граблі й “не так посапану” землю.

Коли я робила клумбу, Антона не було вдома. Він поїхав до райцентру за запчастинами. Я хотіла його здивувати, зробити красиво. А вийшло як завжди.

– Яна, тут усе життя була полуниця. Мама її садила. Ти що, пам’яті не маєш?

Я зітхнула.

– Це просто грядка, Антоне. Твоєї мами не стало десять років тому, і ми живемо тут тепер. Я не хочу тільки виживати, я хочу жити.

Він подивився на мене так, ніби я сказала казна що.

– А ти думаєш, тут хтось жив, а не виживав? Що ти собі вигадала? Казки з інстаграму? Це село, Яно. Тут не роблять клумб. Тут картоплю садять.

Ото і поговорили.

Я вийшла з хати. Сіла на лавку біля сараю. Курка з переляком виглянула з кущів, ніби й їй не до вподоби мій “дизайн”.

Мені було боляче не через ту грядку. А через те, що ми знову не чули одне одного. У місті ми обіцяли собі: на новому місці будемо інакшими. Ніби той дім, ніби земля й повітря мають магічну силу – зробити з двох втомлених людей щасливу пару.

Але замість любові ми отримали:

– Ти чого знов не прибрала у літній кухні?

– Це не моя курка знеслась на плиті!

– Я ж просив не брати мотоблока без мене.

– А я просила тебе не пити каву з кружки з тріщиною, бо вона мами, і це…!

Тиждень ми говорили тільки про господарство. Ні “як ти спала”, ні “бачив, як сонце сьогодні сідає?”, ні “хочеш послухати мою ідею?”. І я не витримала.

Я подзвонила подрузі, з якою не бачилась від переїзду.

– Яно, ти в порядку? Чуєш, а давай я приїду?

– Тільки приїдь не як психолог, а як людина, – попросила я.

Катя приїхала з домашніми кексами і двома пляшками сидру. Сидр ми так і не відкрили, зате проговорили всю ніч.

– Ти не зобов’язана бути щасливою через те, що є кури і город. Ти можеш бути сумною. Ти можеш злитися.

– Але ж я сама хотіла цього всього, – відповіла я. – Це я тягнула Антона сюди. Це я сказала, що в селі знайду себе.

– А, от і проблема. Ти тягнула. А він пішов, але всередині, здається, залишився у місті. Може, він теж не знає, як тут бути?

Я мовчала. Не тому, що не мала, що сказати. А тому що вперше задумалась: а що, як ми обоє граємо ролі, які не підходять?

Наступного ранку я сама заговорила з Антоном.

– Послухай, я не проти полуниці. Але я хочу тут також і трохи краси. Не тільки грядки. Я втомилася від того, що ми виживаємо. Я хочу любити це життя, а не рахувати, скільки коштує кожна курка.

– Яно… – він сів поруч. – Я теж втомився. Ти думаєш, мені легко? Я думаю, що ми зробили помилку, коли повірили, ніби місце щось змінить.

– А що змінює?

– Мабуть, тільки ми самі. І якщо ти хочеш квіти замість полуниці – то нехай буде клумба. Я насаджу нову грядку. Але не сердься, якщо я буду бурчати. Мені треба звикнути.

Я засміялась крізь сльози. І відчула, що в той момент ми справді почали з нуля. Без обіцянок. Без ілюзій. Просто двоє людей на веранді старої хати, які вперше за довгий час сказали одне одному правду.

Я не знаю, скільки ще разів ми посваримось. І, мабуть, ще не раз я захочу втекти назад у місто. Але я знаю: ця наша клумба стала символом. Символом того, що можна жити не за шаблоном. Що навіть у селі можна мати лляні фіранки і мрії.

А ви що думаєте? Можна бути щасливим у місці, яке спочатку здається чужим? Чи все ж щастя – це не місце, а люди поруч?

Джерело