Чесно кажучи, останнім часом я вже не знаю, як далі жити. Ми з Катею все частіше ховаємося від Василя в кімнаті, бо його погляд іноді здається настільки важким, що проникає крізь стіни.

Я ніколи не думала, що чоловік може так відверто не любити свою доньку. І ось ми сидимо з Катею, вона щось малює, а я спостерігаю за тим, як її очі тремтять кожен раз, коли за дверима чути кроки батька.

— Мам, тато мене не любить? – тихенько запитує Катя і в її голосі змішується відчай та сподівання на інше.

— Він любить тебе, просто по-своєму, – намагаюся я відповісти, хоча сама в це не вірю.

У чому проблема? Вона ж його копія! Це неймовірно дивно: Василь з такою огидою дивиться на власну дитину, тому що бачить у ній себе?

Катя – це маленький Василь, його мініатюра з усіма емоціями, характером, навіть витівками. Я бачила його дитячі фото — така ж непосидючість в очах, той самий погляд. Але, на жаль, замість любові й гордості, він відчуває лише роздратування.

— Ти знаєш, як мене виховували, Лесю? – запитав Василь, коли я намагалася з ним поговорити. – Лозиною. І не шкодували. І що? Я виріс нормальною людиною. Сама бачиш, не п’ю, не краду. А ось Катя… з неї може вирости щось гірше, якщо зараз не взяти її у руки.

— Але лозина – це не виховання, – я ледве стримую емоції. – Вона вже і так трясеться кожен раз, коли ти підходиш ближче!

— Вона просто повинна знати своє місце, – відповів він холодно. – А ти її балуєш своїм “не можна карати”. Подивися, до чого це призведе. Я ж кажу – не контролюватимеш зараз, піде кривою стежкою.

— Якою стежкою? – питаю я, майже зриваючись на крик. – Вона дитина! Їй вісім років! Що ти від неї хочеш?

— Сам так міг закінчити, якби батьки не виховували мене як слід. – Він знову починає цю мантру, яку я чую від нього роками.

Так, Катя не проста дитина. У неї синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. І, мабуть, найгірше, що могло статися, це коли її батько бачить у ній лише проблеми, які треба виправити силою.

— Ти ж пам’ятаєш, яким був? – намагаюся втретє за день донести до нього. – Ти сам мені казав, що у дитинстві ненавидів своїх батьків за те, як вони з тобою обходилися!

— Так, а потім я зрозумів, що вони все робили правильно. І тепер я вдячний їм. Виховаю Катю так само — виросте нормальною людиною.

— Але вона вже страждає! Чого ти добиваєшся? Щоб вона виросла й боялася тебе? – я вже ледь не плачу.

— Хай не любить мене, але буде нормальною людиною для суспільства, – відрубав Василь.

Дивно, як він не бачить цього. Він гарний чоловік: добре заробляє, до мене ставиться з повагою, майже ніколи не підвищує голос, завжди допомагає з роботою. Але коли справа доходить до Каті, він перетворюється на зовсім іншу людину.

— Ти повинна бути суворішою, – додає він. – Вона виросте розгільдяйкою, якщо так далі піде.

Катя тихенько сидить у своєму куточку, складає пазли, а я не можу підібрати слів. Чи справді я занадто м’яка з нею? Але кожен раз, коли Василь знову підвищує на неї голос або, не дай Боже, смикає за вухо, мене пронизує холод.

Моя найбільша тривога — що з часом Катя сприйматиме таке його ставлення, як норму. Я не хочу, щоб у майбутньому вона вважала, що чоловік має право так з нею поводитися. Бо якщо батько так робив, то чому чоловік не може?

І ось я знов чую, як Василь щось бурчить собі під ніс. Катя заснула після чергової сцени, коли він її вилаяв за розлитий чай.

— Треба її жорсткіше виховувати, – повторює він вкотре.

— Ні, Василю, – я відповідаю, дивлячись йому прямо в очі. – Ми не будемо її так виховувати. Ні сьогодні, ні завтра. Вона заслуговує на любов, а не на страх.

Він тільки фиркає, розвертається та йде в іншу кімнату. Я залишаюся на кухні сама. Тиша. Тепер я знаю, що, ймовірно, доведеться зробити вибір: між чоловіком, якого колись так сильно кохала, і дитиною, яку люблю понад усе на світі і яка так сильно потребує мого захисту. Ну як тут бути?

Джерело