Закінчивши школу я вирішила нікуди не вступати, а поїхати до Чехії на заробітки. Їх ця новина не порадувала, вони намагались мене відмовити, але я настояла на своєму. Я втішала їх, що це не на завжди, лише на деякий час. Зберу грошей, щоб придбати тут власне житло, автомобіль. Можливо це займе декілька років, а потім я повернусь додому.

Та життя непередбачуване. Такою несподіванкою для мене стала зустріч та знайомство з майбутнім чоловіком. Він був місцевим. Я закохалась у нього з першого погляду й ці почуття виявились взаємними. Вже за два місяці він запропонував мені одружитись, а через дев’ять – я стала мамою. Мій чоловік з небагатої сім’ї й заробляє не дуже багато, тому довго сидіти у декреті я не могла. Щоб достойно жити мені довелося рано повернутись до роботи.

Збирати на житло в Україні більше не було сенсу. Тепер я з сім’єю жила тут. До батьків телефонувала щотижня, щоб дізнатись, як у них справи та самопочуття. Вони казали, що у них все гаразд, але дуже хочуть познайомитись з чоловіком та сватами. Ми вже три роки у шлюбі, а досі зустрічі не влаштували. Все впиралось у фінанси.

Добре, що у моїх рідних все нормально. Мешкають у трикімнатній квартирі у хорошому районі міста, отримують непогану пенсію і я допомагала час від часу. Два рази в рік вони мали змогу відвідувати санаторій.

І тут, неочікувано, я дізнаюсь про їх задум, вони вирішили переїхати до нас. Кажуть, що вже не молоді, а нікого рідного не мають. У друзів власні сім’ї та проблеми, не буде навіть кому на старості їх доглянути. Я не знаю, як правильно пояснити їм, що це буде максимально недоречно. Ми з чоловіком цілими днями на роботі, ввечері зайняті дитиною та домашніми клопотами, нам зараз не до них. До того ж будинок не настільки великий, щоб там комфортно жити двом сім’ям.

Ввечері поговорила на цю тему з чоловіком. Він не проти познайомитись з тестем та тещою, і не проти, щоб погостювали у нас якийсь час. Але на постійне проживання тут він не згоден. Тому не варто їх обнадіювати. Я не знала, як правильно вчинити у такій складній ситуації.

Наступного дня зателефонувала батькам. Намагалась пояснити все якомога делікатніше, щоб не образити. Вони дбали про мене усе життя, а я відмовляюсь попіклуватись про них у старості. Але пояснила усе, як є. Мама сказала, що все нормально, щоб я не хвилювалась, але я по голосу почула, що вона ображена.

Як мені було погано на душі. Відчула себе якоюсь зрадницею. Можливо хтось був у подібній ситуації, як ви вчинили. Я вже думаю пошукати додаткову роботу, щоб придбати більше житло й таки забрати їх до себе.

КІНЕЦЬ.