Працювати я почала, як і багато моїх ровесників, років у вісімнадцять. Навчалася, звичайно, але й примудрялася заробляти. Спочатку мила підлогу у своєму ж під’їзді, потім влаштувалася на пошту.

Це зараз така праця вважається немодною, непрестижною. А тоді нічого, люди знали, що будь-яка робота варта поваги.

Потім, як водиться, вийшла заміж, народила доньку. Теж досить рано, за нинішніми мірками. З декрету вийшла, коли Оленці півтора року було. І ось уже більше тридцяти років я без жодної перерви працюю.

А як по-іншому? Спочатку треба було на хоч трохи пристойне життя заробити, потім дочку підняти, виростити, дати їй освіту. Сидіти склавши руки не було коли.

Влітку город, восени закрутки, навесні підготовка до дачного сезону. Спокій нам тільки сниться, говорила я завжди чоловікові, який любив побурчати щодо того, що втомився і хоче відпочити.

На пенсії відпочинемо, відмахувалася я. І ось вона, ця пенсія, настала. Півроку, як я сиджу вдома на цілком законних підставах.

Багато ровесників продовжують працювати. А я вирішила зробити паузу та трохи відпочити. Подумала, що поки посиджу вдома, очухаюсь трохи, справами, які багато років відкладала, займуся.

Та просто на дачі сиджу без необхідності ввечері в неділю їхати додому, бо завтра на роботу. Потім, можливо, знову кудись влаштуюся, але зараз мені потрібен відпочинок.

Саме так я сказала домашнім. Чоловік не заперечив, тільки плечима знизав. Мовляв, роби як хочеш. А дочка, у якої нещодавно народилася третя дитина, спочатку зраділа.

Загалом я Олі казала, щоб так рано вона заміж не виходила. Нині не старі часи, щоб поспішати відхопити чоловіка.

Так, лікарі рекомендують народжувати першу дитину до тридцяти років. Але мало просто народити, потрібно ще знайти кошти, щоб якось цього малюка підняти на ноги.

Щоб у нього інша доля була, щоб не працював він з молодості і до заходу сонця життя. Як це ми робимо, як наші батьки робили. Повинне якось перерватися це коло.

Говорила я це Ользі, казала, та тільки головою кивала. Так, мовляв, мамо, ясно-зрозуміло.

А потім на останньому курсі технікуму взяла й вискочила заміж за свого нареченого. Я думала, у них нічого серйозного. Та хто не бігав на побачення у двадцять років.

Виявилося, що наша молодь не лише весілля планувала, а й дитинка була вже на підході. Дочка засіла у декреті. Спочатку Дімку садок не давали. Нам, бабусям та дідусям, доводилося посильно допомагати новому осередку суспільства.

То їм одне потрібне, то інше. Про відпочинок та життя для себе в мене не було й мови. То дитина раптово виросла із зимового комбінезону, то у доньки чоботи схудли. Несла, як пташка, їм гроші у дзьобику.

Думала, стане трохи легше, коли онук у садок піде, а Оля на роботу. Зрозуміло, що за фахом без досвіду і з такою великою перервою їй не легко буде. Але хоч кудись і хоч кимось.

Але дочка із зятем заявили, що скоро потішать нас другим онуком. Мало нам усім турбот, то вони ще дитину вирішили на нас повісити. А потім і третю.

Дізнавшись, що я вирішила вийти на пенсію, дочка зраділа. Мало не в долоні заплескала. Мовляв, бабуся засяде вдома із онуками, а я піду гроші заробляти.

— Знаєш, Оля, загалом у мене свої плани були, — сказала я доньці, коли вона окреслила мені свій «геніальний» план. — Я й так усе життя вам присвятила. Хоч зараз мені хотілося б нарешті робити те, що хочеться мені, а не що треба вам.

У доньки обличчя витяглося. Мам, каже, та які там у тебе бажання. Ти на пенсії, отже, зобов’язана з онуками сидіти як нормальна бабуся.

— Хоч би півтора року, поки нам садок не дадуть чи поки що мама Павла на пенсію не вийде, — пояснювала мені Оля.

Я похитала головою, а дочка зробила скривджене обличчя. Я так на твою пенсію чекала, розраховувала на тебе, а ти так некрасиво чиниш, каже.

Я відповідаю, що сама з нетерпінням чекала можливості відпочити. На пенсії нудьгують ті, кому нема чим себе зайняти. А я, говорю, тільки й робила, що працювала всі ці роки.

Я навіть у відпустці жодного разу до ладу не була, не робила те, що хочу саме я. Оля скривилася. Говорить, що це за бунт на старості років.

Пристойні, мовляв, бабусі про онуків думають, а не якісь там свої мрії в життя втілюють. Дурниці все це, зробила висновок Ольга.

– Ми на тебе розраховуємо і точка. Ти не можеш нас так підвести.

Знаєте, так мені прикро стало. Все життя, як Попелюшка, все заради інших. І у відповідь таке ставлення. Та зі слугою поводяться краще, йому хоча б премію можуть виписати. А що мені? Навіть дякую ніхто не сказав.

І сказала я дочці тверде “ні”. Хочеш ображайся, що хочеш роби. А я цей час проживу для себе. Заслужила, я вважаю.

КІНЕЦЬ.