– Лідіє Петрівно, супчик остигає!

– Я мало не грюкнула кришкою каструлі, але втрималася. Чим слабша вона стає, тим міцніше тримає мене поглядом. Мені здається, якби погляди дряпалися – я вже була б уся в рубцях.

– Їжте, будь ласка.

Вона мовчить. Довго. Суп перебирає, ніби в ньому захований скарб. І – тиша. Тільки старий холодильник гуде, вікно скрипить.

З коридору Андрій киває – чи дякує, чи підганяє: давай, мовляв, Олю, скоріше, я втомився…

Зітхнула, засунула їй хліб, поставила серветки. А потім, як прорвало:

– Я, між іншим, не ваша дочка, Лідіє Петрівно! І нянькою бути не повинна, ясно?!

Напевно, у ці секунди я сама собі гидка. Лаяти літню людину, яка й так майже не ходить. Але я жива людина! Зі своїми нервами, інтересами, роботою.

А вона… тільки мовчить, дивиться. Так довго. Мигцем помічаю, як Андрій видихає і йде за двері. Не підтримав, не захистив, не сказав жодного слова. Втік від гучної, липкої правди. Добре їм, чоловікам…

– Ти б хоч чаю попила, – подруга Таня закидає мені в чай ​​дві ложки цукру. Знає, мені зараз потрібне солодке.

– Я більше не можу так, Таню, – шепочу.

– Не можу! Вона знущається! Я їй їду, ложку, все подаю. А вона:

– А дочка не забула б плед на ноги покласти, а дочка б вчасно про зміну білизни нагадала…

– Та вона ж мені не мати!

Таня стискає мої руки:

– Слухай, Олю, треба поговорити з Андрієм. По-чесному. Нехай сам вирішує: або разом, або найми доглядальницю. Ні, правда – ніщо не зобов’язує тебе перетворюватися на титанову жертву.

Усередині так одразу й відлягло. Може, це й справді вихід? Але в голові затріщало – як? Зі свекрухою? З Андрієм? Вони сім’я, а я – це їхня “чужа” ланка.

Вночі довго кручу телефон у руках, потім все ж наважуюсь:

– Андрію, поговорити треба. Я більше не можу. Не впораюся… Я не залізна!

– Потерпи, – стомлено вимовляє.

– Просто потерпи, Олю. Ти бачиш – я на роботі з ранку до пізнього вечора, мізки киплять. Терпи. Потім попрошу до нас сестру – все налагодиться.

Ось ще! Сестра з’являлася хіба що на свята – думку висловити, чи рецепт нагадати. Всі інші будні на мені.

Тим часом Лідія Петрівна наче відчула мою втому. Почала нагнітати:

– Ось раніше у мене в будинку завжди був порядок. А зараз? Тарілки не так розкладені. Я ж кажу, чайник пирхає як скажений, – бурчить вона, поки я тягаю їй сніданок, обід, вечерю. У кожній деталі – камінчик докору.

Іноді думаю:

– А якщо просто поїхати? Хоч на вихідні… Але ж Андрій… Він не впорається. Чи впорається?

– Андрію, я до Віки на вихідні з’їжджу, гаразд?

– А як же мама? – чоловік похнюпився.

– Ти вдома. Справляйся. Тиждень працював, ось вихідний, ось мама. Будь ласка!

Сумку склала швидко. На вокзалі телефон дзвонить кожні три години – Андрій:

– Олю, вона вередує! Не туди поставив пюре! Як вона взагалі це їсть?

– Не знаю, спитай у своєї мами, – відповідаю уривчасто.

На другий день Андрій вимотався. Інтонація здавлена, ніби він не дорослий син, а перелякане дитя:

– Мамо, ну годі звати Олю, будь ласка… Все ж заради тебе роблю…

Я сиджу у Віки, клацаю телепередачі, а в голові дзижчить:

– Чи це мій обов’язок? Чи це мій хрест, день за днем?

Найбільше хочеться, щоб цей голос зсередини – “ти нікому не потрібна”, “ти все робиш погано” – зник.

По дорозі назад дивлюся на будинок, знайомий, але чужий. Дивне почуття.

Двері відчиняє Андрій. З колами під очима, не виспався. Кухня – вперше за пів року не ідеальна: гора брудного посуду, ввімкнутий чайник, ганчірка кинута криво.

– Вибач, – хрипить він. – Я не знав, що це так важко. Шукаймо доглядальницю, Олю. Це нестерпно. Усім.

Лідія Петрівна зустріла мене… мовчки. Довго не підходила і дивилася на мене поверх своєї в’язаної шалі. А потім раптом:

– Андрійко каже, що ви чужу жінку до хати приведете. Я не хочу чужих!

Ось тут у мене всередині щось увірвалося:

– Лідіє Петрівно, я вас ніколи не кину. Але ж ви самі відчуваєте – нам усім потрібна допомога. Я хочу дбати… але не хочу перетворюватися на привид. Мені теж життя потрібне. Я не тільки ваша опора, але й жива жінка!

Вона довго дивилася повз мене, прямо у вікно. Навіть розплакалася, але я не впевнена – може, здалося.

– Ну, хай буде доглядальниця. Тільки щоб… – голос тремтить, – щоб не чужа, та добра. А ви… ви приходьте. Так просто. Не через силу.

Ну, і що тут скажеш? Я взяла її руку – маленьку, холодну, з тонкими, майже прозорими венами.

– Все буде добре, Лідіє Петрівно. Тепер точно буде.

Доглядальницю знайшли за тиждень – Марина, жінка міцна і проста, з живими очима. Будинок поступово впустив у себе чуже тепло: запах свіжого куховарства, низка нових голосів, трохи інший порядок речей.

А в мене з’явилося власне життя – кава на балконі, книги, сміх, спокійний сон. Просто трохи полегшення.

Не скажу, що ми з Лідією Петрівною раптово стали однією родиною. Та гаразд, що вже: сімейні сплетіння не так просто розплутати.

Але у новому порядку речей з’явилося щось важливе. Я знову могла бути добрішою. Вона спокійніша.

І ось одного разу вночі – здається, заблукавши зі сну, – вона покликала мене на ім’я:

– Ольго, доню…

Я здивувалася, але не поправила. Просто накрила її пледом і подумала:

– Ні я не її дочка, ні вона не моя мати! Але, може, іноді можна дати собі дозвіл бути трохи ближче.

– І так – годувати щодня не мій обов’язок. Але дбати один про одного по-людськи – наш спільний.

– Якщо ти жінка, і тягнеш на собі сім’ю, зупинись. Подихай. Запитай себе: “А що потрібно мені?”

– Не соромся говорити про свої межі. Не бійся сказати «досить». Іноді саме так ми вчимо інших поважати нас…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.