— Орисю, ти розумiєш, що я вже не та?— промовила мама, сидячи на краєчку свого улюбленого крiсла. — Усе не так, як було. Нiби… якесь життя залишилось десь позаду.

— Мамо, ну що ти таке кажеш? Ти ж сильна, ти наша… ну, та сама мама, яка завжди тягне всiх уперед! — спробувала я розрадити, але її погляд був важким.

Потім вона тихо продовжила:

— Пiсля того оперативного втручання щось зламалося. Я це вiдчуваю кожною клітиночкою.

Ще пiв року тому моя мама, Маруся, була найактивнiшою жiнкою, яку я знала. Вона завжди знаходила, чим себе зайняти — то допомагала сусiдам, то перекопувала клумби, то пекла неймовiрнi пиріжки. Її енергiя була невичерпною. Навiть у свої 67 вона могла дати фору молодшим.

Коли вона сказала, що потребує втручання на стегнi через давнi випадки, це стало несподiванкою. Вона так боялася не самої процедури, а нерухомостi пiсля неї. «Я не витримаю цього лiжкового режиму», — казала вона. Я пообiцяла, що буду поряд, що ми разом це переживемо. Але все виявилося не так просто.

Все пройшло успiшно, але перiод вiдновлення виявився важчим, нiж передбачалося. Мама довго лежала в лiкарнi, потiм була реабiлiтацiя. Саме тодi все почало змiнюватися. Вона стала мовби iншою людиною.

Почалося з тихого. Вона перестала цiкавитися онуками. Дачу, яку вона завжди доглядала з любов’ю, покинула. Нескінченні бесіди з сусідками стали непотрібними. Вона говорила лише про недуги. «А ти знаєш, Орисю, вчора я вiдчула що щось в середині мене рухається. Це точно щось серйозне…» — казала вона з таким переконанням, що я сама починала хвилюватися.

Мама худнула, втрачала сили й замикалася в собi. Ми з братом, Степаном, намагалися повернути її до нормального життя. Пропонували прогулянки, приносили книги, намагалися розговорити. Але все марно. Вона вмить стала старенькою.

Одного дня мама подiлилася:

— А знаєте, чого я найбiльше боюся? Що це кiнець. Що я вже не зможу повернутися до того життя, яке було. Все ниє, сил нема… це старiсть, доню, розумiєш?

Я не могла з цим змиритися. Моя мама, яка завжди була жвавiшою за всiх, раптом втратила iнтерес до життя? Це здавалося неправильним. Але Степан лише зiтхав:

— Орисю, ну що ти хочеш? Люди старiють. Це природнiй процес.

Але я не могла сприймати це як належне. Якось ми з мамою сидiли на кухнi. Вона знову почала скаржитися на здоров’я, але я перебила її:

— Мамо, ти ж завжди казала, що немає сенсу жити жалiючись. Давай спробуємо щось змiнити.

Вона лише знизала плечима.

Я вирiшила звернутися за порадою до спеціаліста. Це була мила жiнка, Ольга, яка почала регулярно приходити до мами. Спочатку та не хотiла спiлкуватися, але потiм поступово почала вiдкриватися. Ольга допомогла мамi знайти радiсть у маленьких речах — свiжому повiтрi, теплiй кавi на балконi, невеличких прогулянках.

Пройшло ще три мiсяцi. Мама не стала такою, як була. Але вона почала усмiхатися. Хоч трохи. Це вже було перемогою.

Тепер я хочу запитати вас, друзі: як ви допомагаєте своїм батькам чи дiдусям i бабусям у подiбних ситуацiях? Що вам допомогло повернути їх до життя? Можливо, ваш досвiд стане корисним для iнших.

Джерело