Я не виховував свого сина. Я пішов, коли йому не було й року.

Просто зібрав речі та зник, залишивши Оксану саму з немовлям. Тоді мені здавалося, що так буде краще для всіх. А насправді я просто злякався. Злякався відповідальності, зради, і правди, яку почув від неї в найгірший момент. Минуло 19 років.

І ось одного дня задзвонив телефон. Голос, який я не чув майже два десятиліття, сказав тихо: “Сашкові потрібно знати”. Я приїхав. І вперше побачив свого дорослого сина. Але все виявилось значно складнішим, ніж я міг уявити. І правду мав почути не лише він… а й я

Коли мій син дізнався правду про мене, в його очах більше не було довіри. І хоч я повернувся, щоб усе пояснити, Оксана сиділа поруч і мовчала. Мовчала, як тоді, коли я пішов. А син, він мав повне право на мене ображатися. Але найгірше – він мав право не знати, ким я є насправді.

Я жив у Львові, працював на складі, нічого видатного. Одного дня — дзвінок. Від Оксани. Після 19 років мовчання.

– Юро, я не знаю, чому дзвоню. Але прийди. Сашкові виповнюється 20. Він має знати.

Спершу я хотів кинути слухавку. Що я скажу хлопцеві, якого кинув, коли тому було лише пів року? Але коли я вийшов на вулицю і відчув той запах весни, який пам’ятав з дитинства — мокра земля, бузок, хліб із пекарні — я зрозумів, що мушу. Принаймні спробувати.

Коли я приїхав у місто, де колись починав сім’ю, мене охопив дивний страх. Я стояв біля старої п’ятиповерхівки, де ми жили з Оксаною, і серце билося так, ніби я знову 23-річний пацан, який не знає, що робити з дитячим плачем і нескінченними рахунками.

Я натиснув дзвінок. Відчинив мені… хлопець. Високий, темне волосся, зморшкувате чоло. Мій син.

– Вам кого?

– Юрій. Я до Оксани. Вона… мене чекала.

Він втупився в мене, як у привида. Зайшов у квартиру, нічого не сказав. За мить з’явилась вона.

– Привіт, Юро. Проходь.

У голосі – ні тепла, ні холоду. Як у жінки, яка пережила все, що могла, і тепер живе на автоматі. Я сів на краєчок стільця. Сашко стояв збоку, руки схрещені, погляд гострий.

– Це… мій тато? – спитав він. – Оцей чоловік?

– Так, – відповіла Оксана. – Він повернувся.

Я спробував усміхнутись.

– Я знаю, що маю вигляд, наче з минулого століття. Але я правда хотів побачити тебе.

– А раніше ти не хотів? – сухо кинув він. – Ні на день народження, ні на випускний, ні тоді, коли ми з мамою два роки на макаронах жили?

Мені не було що сказати. Бо правда. Бо я втік. Не справився. Вирішив, що так буде “легше”.

– Я знаю, що вчинив, як слабак, – сказав я. – Але зараз я тут. І хочу все виправити.

– А мама? Їй це зараз треба? – він подивився на неї. – Ти хочеш, щоб він знову зник?

Оксана подивилась на нього з болем, але мовчала. Її тиша була як ніж – точна, глибока, невідворотна.

– Твій тато має сказати тобі щось важливе, – нарешті прошепотіла вона. – Бо не все так просто, як здається.

Я глянув на неї. Вона кивнула. І я почав.

– Сашко, я пішов, бо в нас була криза. Але не тільки через гроші чи втому. А тому що тоді я дізнався… що, можливо, я не твій біологічний батько.

Тиша впала, як плита. Сашко сполотнів.

– Що?

– Це було не точно, – вставила Оксана. – Але я одного разу… оступилась. І він дізнався.

– Ти ж казала… – він не договорив. Просто вийшов з кімнати.

Я сидів і відчував, що дихати важко. Оксана не плакала. Вона сиділа рівно, мов генерал, який визнає поразку. Я хотів щось сказати, та що?

– Я ж не знаю, – прошепотів я. – Не знаю, його я чи ні. Але я не хотів цього чути тоді. Я не витримав. Я втік. Тепер шкодую.

– Пізно, Юро. Він уже виріс.

Я лишив їм номер. І поїхав на вокзал. Сидів там кілька годин, дивився, як люди кудись їдуть. Думав: чи я зробив правильне, що повернувся? І чи він колись простить?

Через три дні пролунав дзвінок.

– Це Сашко. Можемо зустрітись?

Ми зустрілися в парку. Він був стриманий. Але не злий.

– Я зробив тест, – сказав він. – Вийшло, що ти мій батько.

Мені хотілось плакати, але я стримався.

– Я не знаю, що з цим робити, – додав він.

– Я не знаю тебе. Але я хочу спробувати.

Я кивнув. Лише це й зміг.

Тепер ми бачимося. Не часто. Але бачимося. Я знайомлюсь із його світом. Він не кличе мене “тато”, і я не наполягаю. Але ми говоримо. Про книги, футбол, навіть трохи про життя. Це вже багато.

А Оксана? Вона досі тримає дистанцію. Вона не прощає легко. І я не прошу. Я просто вдячний, що вона тоді подзвонила. Бо без того дзвінка я б не дізнався найголовнішого: ким я є. І ким я не став.

А тепер я хочу спитати вас. А що б ви зробили на місці сина? Чи має батько, який колись зник, шанс повернутись у життя дитини? І чи має хтось із нас право вирішувати, коли правда стає надто важкою?

Джерело