– Не цінуєш того, що маєш? Давай спробуй впоратися сама! – Олена знову і знову прокручувала в голові ці слова Максима.

…Ранкове сонце пробивалося крізь жалюзі, розкреслюючи кухню на світлі та темні смуги. У цьому нерівному освітленні все виглядало інакше – різкіше, більш визначено. Як їхня розмова минулого вечора.

Чотири роки спільного життя навчили її помічати перші ознаки сварки, що насувається. Але сьогодні все пішло не за сценарієм.

Зазвичай вони вміли балансувати на межі – вона поступалася, він остигав. Або навпаки. Але цього разу щось надламалося.

Олена повернулася додому пізніше за звичайне – затягнулася нарада із закордонними партнерами. Останній квартал був особливо напруженим: нові клієнти, складні перемовини, нескінченні звіти.

Вона чесно попередила Максима про затримку, надіслала повідомлення ще вдень. Але він, схоже, проігнорував його, як і багато іншого останнім часом.

Максим зустрів її у напівтемній квартирі. Він сидів у вітальні, демонстративно уткнувшись у телефон. Навіть не підняв очі, коли вона увійшла.

Тільки смикнув плечем, показуючи, що помітив її присутність. У повітрі повисла важка, в’язка напруга.

– Я думав, ми домовлялися вечеряти разом, – нарешті сказав він, не дивлячись на неї.

– Я написала, що затримаюсь…

– А, ну так. Робота. Як завжди.

У його голосі звучала така неприкрита іронія, що Олена відчула, як усередині все стискається. Вона втомилася.

Страшенно втомилася від цих шпильок, від цього пасивно-агресивного тону, від необхідності постійно виправдовуватися.

– Так, робота, – спокійно відповіла вона, знімаючи туфлі. – У мене відповідальна посада, й іноді доводиться затримуватися. Ти ж знаєш.

– О, звичайно. Куди мені зрозуміти твою відповідальну посаду. Адже я просто забезпечую нашу сім’ю.

Олена повільно видихнула. Знову двадцять п’ять. Скільки можна знецінювати її кар’єру? Вона провідний фінансовий аналітик, її думку цінують, до неї прислухаються. Але для Максима її робота завжди була чимось несерйозним, просто забаганкою.

– Може, вистачить? – вона намагалася, щоб голос звучав рівно. – Я теж працюю. І мій внесок у сімейний бюджет не менш важливий, ніж твій.

Максим нарешті відірвався від телефону. Його погляд був колючим, недобрим.

– Твій внесок? – Він усміхнувся. – А як, щодо внеску до нашого побуту? Коли ти востаннє займалася прибиранням? Коли ходила за продуктами?

– Я теж роблю свою частину домашніх справ…

– Справді? І тому я приходжу додому у неприбрану квартиру? І готую собі сам?

– Я не твоя хатня робітниця! Якщо тобі потрібен хтось, хто мовчки обслуговуватиме тебе – ти помилився адресою! – Розлютилася Олена.

Максим різко підвівся з дивана. Його рухи були рвучкими, нервовими.

– О, тепер я ще й тиран? Який вимагає служницю? Прекрасно, Олено. Просто чудово!

Вона помітила, як тремтять його руки – вірна ознака, що він на межі.

– Я цього не казала, – стомлено сказала Олена. – Але я хочу рівноправності. Розподілу обов’язків. Взаємодопомоги, зрештою.

– Може, тобі ще й сніданок у ліжко подавати? – звився він. – Я працюю цілими днями, забезпечую сім’ю, а ти…

Олена повільно видихнула, стримуючи підступне роздратування. Чотири роки, а він досі не може ухвалити її професійні амбіції. Не може змиритися з тим, що вона не хоче просто бути домогосподаркою.

– А що я? – спитала вона, відчуваючи, як усередині закипає гнів. – Я теж працюю! І готую! І прибираю! І намагаюся встигати все!

– І що? Думаєш, без тебе я не впораюся? Думаєш, я такий безпорадний?

– Ні, я думаю, що ми сім’я. І маємо підтримувати один одного, а не воювати.

– Сім’я? – він гірко посміхнувся. – А ти поводишся, як член сім’ї? Вічно на роботі, завжди зайнята…

– У мене відповідальна посада! Я не можу просто взяти, та піти, не закінчивши справи!

– А я, значить, можу? У мене, на твою думку, робота не відповідальна?

Олена втомлено потерла скроні. Ця розмова ходила по колу, як зламана платівка. Одні й ті самі претензії, одні й ті самі виправдання.

– Максиме, давай просто спокійно поговоримо. Я втомилася від цих сварок!

– А я втомився від твоїх відмовок! – Він підвищив голос. – Ти навіть не пам’ятаєш, який сьогодні день!

– Що? – вона здивовано подивилася на нього.

– Саме так – що. Зовсім у своїй роботі загрузла!

– А ти пам’ятаєш? – раптом спитала вона. – Ти сам пам’ятаєш, який сьогодні день?

– А повинен? У тебе є календар у телефоні, якщо що, – огризнувся Максим.

– Сьогодні чотири роки, як ми разом. Чотири роки! І ти…

Його обличчя на мить змінилося – промайнуло щось схоже на провину. Але він відразу сховав цей вираз за маскою роздратування.

– І що? Хочеш святкувати кожну дату? У мене робота, між іншим. Я не можу пам’ятати всі ці дрібниці.

Дрібниці… Він назвав їхнє спільне життя дрібницею.

Олена відчула, як до горла підступає грудка. Всі їхні спільні моменти, усі плани та мрії – все це для нього просто дрібниці?

– Знаєш що? – тихо сказала вона. – Може, ти й маєш рацію. Може, все це справді дрібниці. І я, і наш шлюб, і…

– Тільки не починай драму, – перебив Максим. – Я втомився від цього. Щоразу одне й те саме! Тобі вічно щось не так. То я мало уваги приділяю, то не допомагаю…

– Бо це правда! Ти живеш у якомусь своєму світі, де є тільки твоя робота, та твої інтереси. А я? А наші стосунки?

Максим зробив крок уперед, його обличчя спотворилося від злості:

– Мої інтереси? А твої нескінченні затримки на роботі, це що? Твої постійні наради та переробітки – це турбота про наші стосунки?

У цей момент щось надламалося між ними. Щось важливе і, можливо, непоправне.

– Якщо ти вважаєш, що я для тебе нічого не роблю, то спробуй прожити без мене! – зірвався він.

Слова повисли у повітрі, як вирок.

Олена застигла, дивлячись на чоловіка. В його очах вона бачила стільки злості, стільки роздратування… Коли це почалося? Коли вони припинили бути сім’єю, та стали супротивниками?

Вона мовчки розвернулась і пішла у спальню. Сіла на край ліжка, обхопивши плечі руками. У голові крутилися уривки їхньої розмови, уламки нездійснених надій.

За стіною було тихо. Максим не пішов за нею, не спробував помиритись. Просто ввімкнув телевізор, наче нічого не сталося.

Саме в цей момент вона зрозуміла – так більше не може тривати.

Наступного ранку Олена встала раніше, ніж зазвичай. Максим ще спав у вітальні на дивані. Вона дивилася на його обличчя, розслаблене уві сні, і думала, як усе змінилося. Де той дбайливий чоловік, в якого вона закохалася чотири роки тому?

Методично збираючи речі, вона намагалася не галасувати. Не все – лише найнеобхідніше. Склала документи в сумку, взяла ноутбук, пару комплектів одягу. У ванній зібрала косметичку, намагаючись не дзвеніти флаконами.

Кожен рух давався насилу, ніби вона рухалася під водою. Вона сіла за кухонний стіл, і дістала блокнот. Що написати? Довгий лист із поясненнями? Список претензій? Благання про розуміння?

У результаті вивела лише п’ять слів:

«Ти маєш рацію. Я спробую».

Поклала записку на чільне місце, і тихо вийшла із квартири. Зачинила двері обережно, без гуркоту. Постояла кілька секунд, притулившись до прохолодної поверхні. Чотири роки… Невже так все просто закінчується?

У цей ранній час вулиці були майже порожніми. Рідкісні перехожі поспішали у своїх справах, не зважаючи на жінку з невеликою сумкою. Ніхто не знав, що вона щойно перекреслила чотири роки свого життя.

Віола відчинила двері відразу, ніби чекала на неї. Подруга була заспаною, але зібраною.

– Я тебе розбудила? – Запитала Олена.

– Не має значення, – відмахнулася Віола. – Заходь.

Так просто. Без зайвих питань, без моралі. Просто: “Заходь”.

Квартира Віоли була невеликою, але затишною. Диван у вітальні, завалений подушками, наче запрошував сховатися від усього світу.

– Розташовуйся, – сказала подруга, забираючи в Олени сумку. – Я застелю тобі диван.

Олена кивнула, не в змозі вимовити жодного слова. Реальність того, що відбувається, тільки зараз почала доходити до неї.

– Я зроблю нам зелений чай, – продовжила Віола, діловито рухаючись по квартирі. – А потім, як захочеш, поговоримо.

Перші дні були схожі на дивний сон. Олена механічно ходила працювати, виконувала свої обов’язки, поверталася до подруги.

Робота стала порятунком – там можна було поринути у цифри та графіки, забувши про особисті проблеми.

Вечорами вони з подругою сиділи у вітальні. Іноді мовчали, іноді розмовляли. Подруга не тиснула, не вимагала пояснень. Просто була поряд.

– Він не дзвонив? – спитала вона на третій день.

Олена похитала головою:

– Ні. Думаю, перевіряє, наскільки вистачить моєї рішучості.

– А що ти?

– Що я?

– Наскільки вистачить твоєї рішучості?

Олена замислилась. Гарне питання. Раніше вона завжди здавалася першою. Ішла на поступки, мирилася з тим, що її не влаштовувало. Але зараз щось змінилося.

На четвертий день надійшло повідомлення від Максима: “Де мій синій светр?”

Олена посміхнулася. Типово. Ніякого “як ти?” Ніякого “поговорімо”. Тільки про светр!

– У шафі, верхня полиця, – надрукувала вона у відповідь, і відключила телефон.

Кожен день без нього був, як вправа у новій реальності. Вона знову вчилася планувати час, думати тільки про себе, приймати рішення самостійно.

На роботі ніхто нічого не помічав. Або вдавав, що не помічає. Вона, як і раніше, була зібраною, професійною, впевненою в собі. Тільки в моменти затишшя, коли не треба було тримати обличчя, накочувала туга.

Не по Максиму, а по тому, що могло б бути. За тими мріями та планами, які вони будували разом. За тією версією їхніх стосунків, яка існувала лише у її уяві.

У голові постійно крутилися питання: що вона зробила не так? Де помилилась? Чи можна було врятувати їхній шлюб?

– Припини, – сказала якось Віола, помітивши її задумливий погляд. – Ти не винна!

– Звідки ти знаєш, що я думаю?

– По твоєму обличчю все видно. Ти завжди береш усю провину на себе. Але у відносинах винні обидва.

Через тиждень у її житті з’явився новий ритм. Спокійніший, розмірений. Без необхідності підлаштовуватись, виправдовуватися, відповідати чужим очікуванням.

Вранці вона виходила на пробіжку – раніше ніколи не знаходила на це часу.

Вдень повністю віддавалася роботі. Увечері могла затриматися в офісі, не боячись докорів. Вона поступово вчилася жити для себе.

Того дня Олена вирішила поновити гардероб. А ще, її стара сумка для ноутбука зовсім зносилася. Вона вирушила в торговий центр за обновками.

Замислившись, вона не одразу помітила знайому постать біля вітрини з електронікою. Максим стояв, роздивляючись нові навушники.

Він виглядав іншим – змарнілим, втомленим. Сорочка була трохи пом’ята – раніше він би такого не допустив.

Їхні погляди зустрілися у відображенні скла. Секунда, інша… Олена розвернулася і пішла до виходу. Сумку можна придбати і в іншому місці.

– Олено! – Його голос наздогнав її біля ескалатора.

Вона зупинилася, але не обернулася. У спину дихав натовп відвідувачів торговельного центру, хтось невдоволено обходив її, але вона стояла, не рухаючись.

– Може, поговоримо?

Вона повільно обернулася. Поблизу він виглядав ще виснаженішим. Під очима залягли тіні, не голений.

– Про що? – її голос пролунав спокійно, хоч усередині все тремтіло.

– Може, сядемо десь? – він невпевнено махнув рукою у бік кав’ярні.

– Ні, – твердо сказала вона. – Якщо хочеш щось сказати, кажи тут.

Люди обтікали їх, як річка обтікає каміння. Нікому не було справи до двох застиглих постатей серед торгового центру.

– Я можу змінитися, – у його голосі з’явилися прохальні нотки.

– Навіщо? – спитала вона. – Щоб за місяць все повернулося на круги свої? Щоб знову почати приймати мене, як належне?

В його очах промайнуло щось схоже на образу.

– Тому що так правильно, – сказав він. – Нам слід зберегти сім’ю.

Олена відчула, як до горла підступає гіркота. Знову ці формальності, знову “так треба”.

– Правильно? – перепитала вона. – А що тобі взагалі правильно? Чому тоді дозволив мені піти? Чому не подзвонив? Чому…

– А чому я маю бігати за тобою? – раптом відповів він. – Думаєш, ти така незамінна? Думаєш, без тебе життя зупиниться?

Олена відсахнулася, наче від удару. Ось воно! Ось воно справжнє! Без масок, без вдавання!

Відвідувачі торговельного центру тепер відкрито оглядалися на них, але ні Олені, ні Максимові не було до цього справи.

– Знаєш, що я зрозумів за цей тиждень? – продовжив Максим, і в його голосі з’явилися злі нотки. – Що всі ці роки ти маніпулювала мною! Твої образи, твої претензії… Це все спосіб тиснути на мене, контролювати!

Кожне його слово було мимо цілі, але не менш руйнівне, що нищило останні ілюзії.

– Що? – тільки й змогла видавити Олена.

– Та то! Я працюю, забезпечую наше життя, а ти… Ти тільки й робиш, що нарікаєш. То я неуважний, то ще щось…

Олена дивилася на чоловіка, і не впізнавала його. Чи, навпаки, вперше бачила справжнього?

– Дякую, – тихо сказала вона.

– За що? – посміхнувся Максим.

– За чесність. Нарешті, ти сказав те, що думаєш насправді.

Наступного дня Олена надіслала заяву на розлучення. Вона раптом відчула дивний спокій. Просто чітке розуміння: так краще!

Максим не став сперечатися. Цей процес пройшов швидко і гладко. Жодного спільно нажитого майна, жодних спільних кредитів.

Нове життя починалося з чистого аркуша…

На робочому столі з’явилася невелика фотографія – Олена із подругами під час нещодавньої поїздки за місто. На знімку вона посміхалася – щиро, вільно. Так, як не посміхалася вже давно!

Дивлячись на цю фотографію, вона думала про те, як дивно влаштоване життя. Іноді те, що здається кінцем, стає початком. Іноді – втрата обертається придбанням. Іноді – потрібно відпустити минуле, щоб упустити майбутнє.

На екрані телефону висвітлилося повідомлення від Віоли: “Вечеря о сьомій? Відзначимо початок нового розділу?”

Олена посміхнулася та надрукувала: “Звичайно”. Новий розділ. Нове життя. Нова вона…

Як вважаєте, вона слушно вчинила, чи мала надати йому ще один шанс? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.