Я не позичила свій спортивний костюм сестрі чоловіка, коли вона їздила з подружками до Буковелю на дівич вечір, бо вважаю, що це не нормально.

Але те, що вона вчудила, не вкладається в голові. Мало того, що особисто запрошення на весілля не дала, а через мою свекруху, так вона і показово моє ім’я в запрошенні закреслила. Я і не пішла на це весілля. Теж мені, знайшла за що на мене зуб точити.

Вадим пішов, я навіть від себе купила букет квітів, грошей не пожаліла і вклала в конверт гроші з підписом: “За ці гроші купи собі той брендовий костюм і не ганьбися”. Досі Ліля зі мною не спілкується. Та нехай, я якось переживу.

Коли зараз згадую ті буремні дні, дивуюся, як звичайна дрібничка могла роздутися до такого масштабу. Здавалося б, спортивний костюм — хіба вартий він таких гучних суперечок?

Та, як виявилося, для Лілі це стало принциповим: їй просто конче треба було похизуватися у Буковелі перед подружками в якомусь особливому вбранні. А мій костюм був і стильний, і дорогий, і, головне, ексклюзивний.

З якоїсь обмеженої колекції, що була доступна далеко не кожному. Тож, мабуть, у Лілі прокинулося бажання виглядати “не гірше від інших”.

Звісно, я могла би на хвилину змовчати, видати той костюм і потім спокійнісінько забути про це. Але є речі, які я не люблю давати, позичати, передаровувати. Особливо якщо йдеться про щось, що має для мене особливу цінність.

Я не знала, у яких умовах Ліля його носитиме, чи поверне в тому ж вигляді, а головне — чому я маю ставити себе у незручне становище? Це рішення було за мною. Але ж Ліля сприйняла мою відмову як ледь не зраду.

Повернувшись з дівич-вечора, вона вже дивилася на мене крізь зуби. Я ще тоді відчула холодок у її погляді. Вона говорила сухими фразами, а в голосі відчувалася образа, хоча прямо нічого не казала. Зате передавала відомі всім “привіти” через свекруху: мовляв, “Ой, ти знаєш, яка вона власниця. Могла б і проявити трохи щедрості”. Але я старалася не звертати уваги — думала, мине час, і вона схаменеться.

Найприкріше сталося пізніше, коли почалися приготування до весілля. Мені Вадим (мій чоловік) каже: “Готуйся, бурі не уникнути. Ліля образилася. Але я впевнений, їй пройде”.

Я лише знизувала плечима: “Як запросить, то піду, якщо не буде якихось дурниць”. І тут новина: виявилося, що Ліля ніби й передала запрошення через свекруху, але моє ім’я там було закреслене ручкою, а зверху написано дрібненько “Без дружини”. Тобто Вадим мав би йти сам. А мені — “як хочеш, так і розумій”. Навіть не так: “Ти не бажана гостя”.

Моя перша реакція була – подив. Я перечитувала те запрошення й не вірила очам. Здавалося, це жарт, поганий розіграш, чиясь спроба влаштувати пранк.

Але потім згадала недавні погляди Лілі, її кпини й стала все більш упевненою: це зроблено навмисне, аби насолити мені. Я зателефонувала свекрусі, спитала, що це, мовляв, за неподобство. Та почала сипати виправданнями: “Доню, ну ти знаєш, що Ліля з характером, це ж просто… вона нервує перед весіллям… просить не ображатися…” І так далі. Та як я можу не ображатися, коли мене наче викреслюють із родини?

Вадим теж пробував зам’якшити ситуацію, наполягав: “Піди з букетом квітів, зроби вигляд, що все нормально. Зрештою, це її весілля, день її щастя. Навіщо псувати ці урочистості?” Я розуміла, що він говорить логічні речі, але мене ковтала образа. Чому саме я маю закривати очі на зухвалість? Нехай Ліля хоч вибачиться чи пояснить. Проте, здається, ніхто навіть не збирався робити крок назустріч.

Кінцевим акордом стала історія з моїм подарунком. Я, попри все, купила гарний букет білих троянд, бо, як не крути, це свято. І додала солідний конверт із чималою сумою грошей — щоб ніхто не сказав, ніби я відмовою в позичанні костюма хотіла нашкодити їхньому починанню.

Але, оскільки мене не запросили офіційно, я вирішила передати цей подарунок через Вадима. І додала записку, може, трохи різку: “За ці гроші купи собі той брендовий костюм і не ганьбися”. Так, я могла промовчати, але ж зло вже кипіло всередині. Мені було важко, і я вважала, що вона заслужила це.

Потім я дізналася, що Ліля відреагувала бурхливо: буквально розірвала ту картку, кинула її в урну та голосно висловлювалася, називаючи мене скупою, і ще багатьма прикметниками, які не хочеться й повторювати. Насправді в тій записці була велика доля іронії, й коли її писала, я вважала, що це просто здача “за образу” — показати, що я не боюся жартувати у відповідь. Але, схоже, Ліля відчула це зовсім не як жарт. Вона у своїй образі копалася ще глибше.

Ось так я і не пішла на її весілля. Цей день пройшов для мене у задумі й внутрішньому сум’ятті. Я не сказала чоловікові прямо, що хочу від нього, і він теж не знав, що робити.

Він уже наче змирився з тим, що мене не буде, тож пішов сам. Повернувся досить пізно, втомлений і мовчазний. Я бачила, що він злий на ситуацію загалом, але не хотів сваритися зі мною. Ми коротко перекинулися словами, і я поїхала ночувати до подруги, бо не хотіла бачити його засмученого обличчя.

Наразі минуло вже трохи часу відтоді, проте ситуація залишається напруженою. Ліля вперто не йде на контакт, викреслює мене зі свого життя так само, як викреслила моє ім’я на запрошенні. Її виправдання, що це був “жарт” чи “необережний вчинок”, мені вже нецікаві. Я вважаю, що якщо вона хотіла віддачі, то хай, будь ласка, готується до наслідків.

А що найприкріше — не так уже й хотілося брати участь у тому весіллі, але все одно болить образа. Навіть якщо в мене вистачить сил не згадувати це, все одно залишилося стійке відчуття, що я не важлива для них.

Деколи думаю, чи варто було ставитися до цього настільки серйозно. Чи, може, треба було просто відпустити ситуацію: позичити той костюм, дістати від Лілі усмішку та спокій, а потім разом сісти за святковим столом і весело провести час? Проте відчуття власної гідності переважило, і я не захотіла відступати від своїх принципів.

Ми всі часом припускаємося помилок, можливо, й я не виняток у цій історії. Але коли тебе демонстративно ображають, мовляв, ти “нікчема” чи “зайвий гість”, чи варто з цим миритися?

Можливо, історія й матиме продовження. Колись ми з Лілею, гляди, з’ясуємо стосунки і, може, навіть помиримося. Але поки що тиша. І вона зі мною не розмовляє, і я теж не маю бажання ініціювати контакт. Усі в родині, здається, чекають, що Вадим або свекруха нас “зведуть” докупи. Але мені не хочеться, щоб це був штучний акт. Якщо Ліля хоче сестринської теплоти, з повагою треба ставитися й до мене.

Такі конфлікти ніколи не бувають однозначними. Можливо, я теж перегнула з тим подарунком і написом у конверті, але на той момент це здавалося мені справедливим. Хтозна, може, колись ми все це згадаємо зі сміхом і погодимося, що дві вперті вдачі зіштовхнулися лобами через якусь дрібницю. А поки що почуваюся ображеною, і не бачу, що саме мало б усе виправити.

Як би ви вчинили на моєму місці — віддали б той дорогий костюм чи все-таки відстояли б своє право не позичати?

Чи виправдовує запекла образа мою колючу записку з тими грошима, чи краще було промовчати?

Чи варто було піти на весілля попри всі образи, щоб уникнути більшого конфлікту?

Як ви вважаєте, хто мав першим зробити крок до примирення: я чи Ліля?

Чи можуть такі дрібниці справді руйнувати сімейні стосунки, чи це лише випробування, яке робить нас сильнішими?

Джерело