– Олеже, куди ти поспішаєш? Поїж спокійно, – суворо сказала Вероніка Михайлівна.

– Мамо, я запізнююся. – Олек відкусив одразу півбутерброду, запив кавою і вибіг з кухні.

– Як маленький. – мама похитала головою. – П’ять хвилин почекала б тебе твоя Таня, не померла б.

– Мам, годі. Це моє життя. Я сам вирішу, хто мені більше підходить.

– Вирішиш ти. Потім схаменешся, та пізно буде. Така гарна дівчина не залишиться одна… – Останню фразу Вероніка Михайлівна говорила вже у зачинені двері.

Вона невдоволено підібгала губи і пішла на кухню. Доїла залишену сином половину бутерброду, дивлячись у стіну перед собою. Потім з розлюченістю почала чистити газову плиту. Коли вона була незадоволена, сердита чи схвильована, то завжди починала чистити плиту або мити підлогу.

Коли пролунав дзвінок у двері, подумала, що це Олег щось забув. Вероніка Михайлівна поспішила відчинити. Але замість Олега побачила на порозі Таню. Худенька дівчина посміхалася, дивлячись на неї своїми великими сірими очима. Так дивляться діти в очікуванні дива чи радості, які їм обіцяв світ.

– Вероника Михайловна, добрий день. А Олег…

– Побіг п’ять хвилин тому. Розминулись? – запитала Вероніка Михайлівна, натягнуто посміхаючись.
І незрозуміло було, чи рада дівчині, чи тому, що своїми словами засмутила її.

– Жаль. Ви передайте йому, що заходила. Ми з мамою їдемо до бабусі. Її до лікарні поклали.

– А ти подзвони йому, скажи сама.

– Я намагалася. У нього телефон вимкнено.

Вероніка Михайлівна завжди просила вимикати телефон чи звук удома. Казала, що від постійних дзвінків у неї починається мігрень.

Коли за двадцять хвилин похмурий Олег повернувся додому, Вероніка Михайлівна зловтішно запитала:

– Що так скоро повернувся, синку?

– Вона не прийшла. І вдома її немає. Мам, Таня не приходила?

– А мусила? – невинно здивувалася Вероніка Михайлівна. – Мало що могло статися. Нікуди твоя Таня не дінеться. Прийде.

Пізніше Олег пішов на тренування, а Вероніка Михайлівна, вирушила до магазину, почистивши до блиску плиту. Там вона і зіткнулася з Лізою, колишньою однокласницею сина.

Вероніка Михайлівна справедливо вважала, що для жінки краса має велике значення. А Ліза була справді красива, не те що великоока худенька Таня. А ось те, що її тато працює в адміністрації міста – це дорогого вартує. Становище в суспільстві з таким тестем Олегу забезпечене, як і престижна хороша робота, квартира… Не вічно ж син буде спортсменом.

Вероніка Михайлівна не була меркантильною жінкою, але пускати на самоплив майбутнє єдиного сина не збиралася. Влаштовуватись у житті треба з розумом.

– Доброго дня, Лізонько, – привітно простягла милим голосом Вероніка Михайлівна. – Щось давно ти до нас не заходила.

– Вітаю. Я б рада, та в Олега дівчина є. Він на мене не звертає уваги. – Ліза відразу включилася в гру і ображено надула пухкі губи.

– Та перестань. А ти сама б виявила наполегливість, у кіно покликала б, погуляти.

– Та я намагалася, але він увесь час зайнятий.

– Знаю я, чим він зайнятий, – відмахнулася Вероніка Михайлівна. – Між іншим, Таня сьогодні його поїхала. Сказала на тиждень. Так що не губися. Заходь сьогодні ввечері. Чайку поп’ємо.

Ліза справді прийшла ввечері. Вероніка Михайлівна пішла на кухню «ставити чайник», красномовно показавши очима на синову кімнату. Ліза постукала і увійшла. Олег лежав на дивані і дивився в стелю.

-Привіт. Я сьогодні випадково зіткнулася у магазині з твоєю мамою. Вона запросила мене у гості. Ти чого такий сумний? Може, в кіно сходимо? Гарна погода.

– Ліза, я з тренування, втомився дуже. Іншим разом, гаразд? – Олег неохоче сів і спустив ноги на підлогу.

– Добре, ловлю тебе на слові. Сходимо іншим разом, – легко погодилася Ліза.

Вона присіла на диван і почала розпитувати про тренування, змагання, про те, що найбільше, крім Тані, звичайно, хвилювало Олега. А потім вони пили чай на кухні, і Вероніка Михайлівна натякнула, що Олегу треба провести Лізу, бо такій гарній дівчині небезпечно ходити однією темними вулицями.

Таня дуже любила бабусю. Через неї вона і вступила вчитися до медичного. Бабуся часто хворіла, але лікарів та лікарні не любила.

– Я виросту і сама лікуватиму тебе, – казала бабусі Таня, коли була маленькою.

І ось уже позаду четвертий курс медичного інституту.

Лікар сказав, що нічого страшного не сталося, тиск, тиждень полежить і випишуть. Таня зраділа і збиралася додому.

– Куди ти? А канікули. Нікуди твій Олег не дінеться, – невдоволено пробурчала мама.

– Мам, бабусі краще. Поки ти будеш з нею, а коли Олег поїде на змагання, я приїду і зміню тебе.

– Гаразд, їдь, – зітхнула мама і похитала головою.

Олег хороший хлопець. Але не діло так божеволіти від нього. – Мама згадала, як закохана була у батька Тані. Здавалося, їхнє кохання ніколи не пройде. Але коли Тані виповнилося вісім, чоловік пішов до іншої. – Може, хоч доньці пощастить.

Таня повернулася і, не заходячи додому, побігла до Олега.

Двері відчинила Вероніка Михайлівна. Таня натрапила на її незадоволений погляд, як на стіну.

« Знову принесло її. Що за прилипливе дівчисько. Тільки у Олега з Лізою почало налагоджуватися …» – подумала Вероніка Михайлівна, але кисло посміхнулася і повідомила, що Олега немає вдома, коли прийде, вона не знає.

– Я скажу, що ти заходила, – сказав вона, зачиняючи двері.

Таня знову набрала номер Олега. Спеціально не повідомила, що приїде раніше, хотіла зробити сюрприз. Вона спустилася на майданчик між поверхами і встала біля вікна. Звідси було видно все подвір’я. Чекати довелося досить довго. Якийсь старий несхвально зиркнув на неї, проходячи повз.

Таня вже хотіла піти, як побачила Олега, який йшов до будинку. Мабуть, вона чекала на нього не одна, бо назустріч йому звідкись вийшла дівчина. Таня впізнала колишню однокласницю Олега. Та підійшла, обняла Олега і поцілувала в щоку.

Олег не відштовхнув її, хоч і не обійняв у відповідь. Таня розгублено відвернулася від вікна, повільно почала спускатися. Але коли внизу грюкнули двері під’їзду, вона метнулася вгору сходами і завмерла, прислухаючись. Ліза щось розповідала Олегу та сміялася. Ось вони зупинилися біля дверей його помешкання, клацнув замок, і Таня почула привітний голос Вероніки Михайлівни.

– Ну що, зустріла? Проходьте. У мене вже вечеря готова … – Клацнув замок, і голоси стихли.

« А мене вона ніколи так не зустрічала », – подумала Таня, спускаючись сходами. Біля дверей квартири Олега вона на мить затрималася, а потім швидко побігла вниз, давлячись сльозами. Як же так? Він казав, що кохає її. Три дні минуло, а вже цілується з Лізою… Мама права, не можна довіряти словам …»

Вдома Таня дала волю сльозам. Жаліла, що приїхала, що залишила хвору бабусю, маму. Наплакавшись, Таня вирішила зранку поїхати до них.

А коли за два тижні вони з мамою повернулися, Олег поїхав на змагання. Про це повідомила Вероніка Михайлівна.

Олег дзвонив, та Таня не відповідала. Виправдовуватиметься, брехатиме, а вона на власні очі бачила його з Лізою. Вони все ж таки зустрілися, коли Олег повернувся зі змагань. Він хотів підійти до Тані, обійняти, але вона зупинила його.

– Таня, що трапилося?

– У мене нічого. А ось у тебе… Я бачила вас… з Лізою. Ви цілувалися.

– Коли? – щиро здивувався Олег.

– Я тоді приїхала раніше від бабусі. Хіба Вероніка Михайлівна не сказала тобі, що я заходила? – Таня повела плечем. – Отоді й бачила. Стояла на сходах. Я не подобаюсь твоїй мамі. Чому? Я нічого поганого їй не зробила.

– Ліза підійшла тоді на вулиці, сказала, що рада, що мене взяли до основного складу команди, по-дружньому поцілувала в щоку. Мені треба було відштовхнути її? Я тисячу років її знаю, з дитинства, вчилися разом… Я не знаю, що тобі здалося, що думає Ліза, я люблю тебе і мені ніхто не потрібний. А мама… – Олег знову спробував обійняти Таню.

– Не треба. Тобі краще піти. Твоя мати все одно не дасть нам бути разом.

Коли Олег прийшов додому, мама з Лізою балакали на кухні, наче дві подруги.

– Олежику, сідай з нами пити чай. Лізочка таке печиво смачне спекла, – Вероніка Михайлівна лагідно подивилась на сина.

– Ти спеціально це зробила? – Олег дивився на Лізу. – Поцілувала мене перед будинком? Щоб Таня побачила? – Олег перевів погляд на матір. – Ви змовилися з нею?

– Олежику, я не розумію, ти про що? – обурилася Вероніка Михайлівна.

– Я по-дружньому тебе поцілувала. Мені здалося, ти був не проти, – посміхаючись, сказала Ліза. – Вона ще не дружина, а вже ревнує. Подумай, що далі буде. Час мені. Дякую за чай, Вероніко Михайлівно.

Таня уникала Олега, не відповідала на дзвінки. Поговорити не виходило. Вероніка Михайлівна капала синові на мозок, що Ліза правильна дівчина, господарська. Вони майже не бачились. То в Олега змагання, то у Тані сесія, то вона поїхала до бабусі, якій знову стало погано… Якась низка нестиковок, розбіжностей, недомовленості…

Минуло п’ятнадцять років

Олег працював тренером у юнацькому спортивному клубі. Після травми великий спорт довелося залишити. Вів секцію самооборони для підлітків. Вони приходили до нього з різних причин. Любителів битися приводили батьки, щоб він навчив їх дисципліни, правилам чесної боротьби та самооборони.

Приводив сам, рознявши хлопчаків, що б’ються на вулиці. Приходили підлітки і добровільно, втомившись від утисків старших товаришів. Ось так якось прийшов до нього в секцію досить кволий підліток тринадцяти років.

– Що, сильно дістали тебе? – за звичкою запитав його Олег.

– Ні. Мама сказала, що мені потрібне чоловіче виховання, бо я не маю батька. Їй хтось із подруг порадив ваш клуб.

– Молодець твоя мама. Де батько? Не хочеш, не кажи, – одразу додав Олег.

– Мама розповідала, що він був героєм-полярником. Але я гадаю, ніякий він не герой. Просто вони розлучилися, коли я був маленьким. Або покинув нас. Бути сином героя не соромно. Тільки цьому ніхто не вірить, – розповів Денис.

– Відверто і зрозуміло, – похвалив Олег. – Ну, показуй, ​​що вмієш? Які прийоми знаєш?

Денис наскакував на нього, як молодий півник. Всі його випади не досягали мети, але він з відчаєм нападав на Олега знову і знову.

– Сміливий, уже добре. Ти нападаєш і не дивишся на супротивника, не знаєш, що він задумав. Тому пропускаєш удари. У тебе шкутильгає захист. Нічого, навчу. Завтра форму спортивну принеси. І краще з мамою приходь. Мені потрібна її згода та обговорити оплату занять.

Наступного дня Денис прийшов один, приніс гроші та записку від мами, що вона згодна і навіть рада, що син займатиметься.

– Вона лікар, то чергування, то тяжкий випадок на роботі. Ви навряд чи побачите її, – повідомив Денис.

Минуло кілька місяців. Перед літніми канікулами Олег вирішив провести збори для батьків. По-перше, з деякими ще не знайомий, наприклад, з мамою Дениса. По-друге, хотів дізнатися, як батьки оцінюють роботу тренера. І по-третє, розповісти про плани на майбутнє.

Збори вже йшли, коли до зали увійшла захекана молода жінка.

– Проходьте і представтеся. З рештою я вже познайомився, – сказав Олег.

Він упізнав Тетяну, але не подав вигляду.

– Тетяна Дмитрівна, мама Дениса, – представилася вона, сідаючи на лавку біля стіни до решти батьків.

Олег розповідав про успіхи хлопчаків, давав поради, вислуховував зауваження та запитання батьків. У бік Тетяни намагався не дивитися, але раз у раз ковзав швидким поглядом по її обличчю. По тому, як вона відводила погляд, зрозумів, що вона його теж впізнала.

Коли збори закінчилися, батьки почали розходитися, але деякі підходили, питали у тренера рпоади, дякували. Олег терпляче відповідав на запитання, краєм ока стежив за Тетяною, боячись, що вона піде. Коли в залі нікого, крім них, не залишилося, він підійшов до неї і сів поруч.

– Привіт. Давно не бачив тебе. Як ти живеш? – Запитав він.

– Денис тільки про тебе й каже. Ніяк не могла подумати, що то ти, – сказала Тетяна.

Здавалося, вона зовсім не збентежена зустріччю.

– Гарний у тебе син. Самостійний.

– Я його обожнюю. Боялася, що зіпсую своєю любов’ю, порадила йому зайнятися боротьбою…

– Він розповів про батька. – Олег ловив кожен погляд Тетяни, кожний рух.

– А що я ще могла йому сказати? Вийшла невдало заміж, через місяць хотіла розлучитися, але недоречно завагітніла. Розлучилася, коли Денису виповнилося чотири місяці. А ти?

– Ліза сказала, що вагітна. Мама вмовила одружитися з нею. Я повірив. Але потім виявилося, що жодної дитини немає і не може бути. Через півроку ми розлучилися.

– Так, Лізу твоя мама любила, а я їй чомусь не подобалася.

– Ти все ще сердишся на неї? – запитав Олег.

– Ні. Коли я стала мамою, я зрозуміла, що вона хотіла для свого сина найкращого. І Ліза здавалася їй кращою за мене. – Таня встала з низької лавки. – Мені пора.

– Тань, пробач мені. Якось тоді все вийшло… – незручно вибачився Олег.

– Що толку згадувати про це? Мені справді пора. Я рада, що саме ти займаєшся з моїм сином.

– Тань, давай я відвезу тебе додому. – пружно схопився з лави Олег. – На машині швидше, вийде.
Він думав, що вона відмовиться, втече. Та Тетяна погодилася.

Біля її будинку Олег запропонував ще зустрітись.

– Подивимося, – відповіла вона ухильно.

Додому Олег не їхав, летів на крилах. Давно не почував себе таким щасливим. Тільки побачивши Тетяну зрозумів, що даремно тоді послухався маму, одружився з Лізою.

Вони почали зустрічатися, почали все спочатку. Довго Таня упиралася від зустрічі з його мамою. Побоювалася Вероніки Михайлівної. Але та зустріла привітно, вибачалася, розповідала про свої болячки, питала, чи правильні ліки їй виписала дільничний лікар. А коли дізналася про Дениса, то зраділа. Нарікала на Лізу, яка їх обдурила. А вона так мріяла про онуків…

Вони одружилися за півроку. Олег став для Дениса старшим другом. Таня постійно пропадала на роботі. Чоловіки керувалися вдома самі під чуйним керівництвом Вероніки Михайлівни. Коли Денис дізнався, що мама чекає на дитину, зрадів.

– У декреті ти сидітимеш удома! Дякую, Олеже.

Кращої похвали Олег не міг собі уявити.

– Я старався, – скромно відповів він.

КІНЕЦЬ.