Я не плакала, коли Юри не стало. Не було ні ридань, ні чорної хустки на пів обличчя.

Мій чоловік багато років лежав, як тінь минулого життя – не говорив, не рухався, не жив, але й був поруч. А я була біля нього – доглядальниця, кухарка, медсестра, сторож, мовчазна тінь жінки, якою колись була.

Коли він нарешті пішов, я не відчула горя. Я відчула втому, таку глибоку, ніби мене вимкнули з розетки. А потім – несподівано – прийшло бажання поїхати в Карпати. Просто отак: зібрати сумку й зникнути. Донька слухала мене з відкритим ротом. – Мамо, ти серйозно? Тата ж тільки не стало! Тобі не соромно?

Я вийшла заміж за Юру, бо була “пора”. А тепер думаю – пора жити.

Мені було 23, коли я сказала “так”, бо всі навколо казали – “час”.

Не тому, що шалено кохала, не тому, що вірила в казки. Просто… було зручно. Юра був непоганий – спокійний, порядний, не заглядав до чарки. В селі це вже вважалось виграшем у лотерею.

Я теж була з тих – чемна, працьовита, вареники з вишнями на раз-два ліпила. І от ми були разом. Діти, господарство, город. І життя, яке більше схоже на список справ, ніж на пригоду.

– Надю, зранку піду по комбікорм. Глянь, чи кури мають воду, – казав Юра, роззуваючись на порозі.

– Добре, гляну, – відповідала я, витираючи руки об фартух, бо тільки-но витягла хліб з печі.

Так і жили. В роботі. В мовчанні. В постійній звичці бути “потрібною”. Але знаєш, що найстрашніше? Одного ранку я встала і зрозуміла – я більше нічого не відчуваю. Ні радості, ні жалю. Просто… нічого.

Він почав погано себе почувати років у 50. Серце, далі – ноги. А потім просто ліг. І вже не встав. Сім років я доглядала за ним. Сім.

Від хати не відходила. Спершу шкодувала. Потім звикла. А десь у третій рік почала думати: “Чому я тут? Чому я знову не я?”

Діти приїжджали рідко – обоє в Києві, обоє зайняті. І я, мов тінь, ходила від плити до ліжка, від ліжка – до вікна. Юра мовчав. Іноді просив води, іноді дивився на мене так, ніби я просто меблі. Але я не гнівалася. Я вже нічого не чекала.

Коли його не стало – не плакала. Сиділа на кухні і крутила ложку в холодній чашці з чаєм.

– Мамо, тобі триматись треба, – сказала донька, обіймаючи мене в коридорі.

Я кивнула, але подумала: а для чого? Для кого? Він пішов. А я ще залишилась. Але хто я?

І тут почалось найцікавіше.

Десь за тиждень після прощання я знову відкрила ту стару коробку, яку ховала на дні шафи. Там були мої фото зі студентських років, листи, записки – і одна листівка. З Яремчі. А на звороті – “Надю, ти як весна після зими. Юрко”. Але не той Юрко. Не мій чоловік.

Інший. З університету. Той, з ким ми втекли на тиждень в гори, коли ще вірили в світ без обов’язків. З яким я цілувалася на вершині Говерли, поки ноги тряслись від висоти і закоханості.

Ми не залишились разом. Він поїхав до Львова. Я повернулась до мами і… “час”, як то кажуть, настав. Але той лист ніколи не зник. І того тижня я не забула.

– І що тепер? – спитала я себе, стоячи біля шафи. – Помреш, як усі. І що?

Ввечері подзвонила доньці.

– Я думаю поїхати в Карпати. На тиждень. Може, два.

– Мам, ну яка Яремча? Ти що? Тільки поховали тата…

– А я що, теж маю себе поховати? – перебила я.

– Він жив, як хотів. Я теж хочу.

Вона мовчала. Я поклала слухавку.

Наступного дня я купила квитки.

Я їхала автобусом, в пакеті – три светри, термос і той самий лист. Хотіла побачити ту саму лавку над Прутом, той самий водоспад, де ми сміялися, поки я не впала в холодну воду. Хотіла побачити себе – ту, що тоді сміялась.

Гори зустріли мене туманом і запахом вогкості. Але я вперто йшла до того самого будинку, де ми колись жили. Він ще стояв. І, уяви собі, там досі здавалася кімната. Маленька, зі старим килимом і ковдрою з оленями. І хазяйка – баба Марічка, яка зустріла мене поглядом, ніби бачила мене щодня.

– Ви ж та Надя з Києва? А хлопчина ваш щороку приїжджав. Сам, але завжди питав, чи не приїдете. Не діждався.

Я сіла на лавці. Вперше за багато років – просто сиділа.

А потім написала йому листа.

“Юро, я таки приїхала. Пізно. Але приїхала. Згадати тебе. І себе. І те літо. Дякую, що не забув. І вибач, що я тоді послухала всіх, окрім себе.”

Я закопала той лист під лавкою. Там, де ми колись їли домашній сир і виноград.

І знаєш, що? Я не плакала. Я всміхнулась.

Бо я нарешті дозволила собі бути живою.

Я повернулась додому не та сама. Зміни були дрібні, але відчутні. Я почала вставати пізніше, дозволяти собі не готувати на три дні наперед, купила червону помаду і нову скатертину.

А головне – я вперше за десятки років почала собі подобатися.

Я більше не жінка біля ліжка. Я жінка на лавці біля річки. Та, що знає, ким була. І ким ще може стати.

Мені цікаво, дівчата, а ви коли востаннє дозволяли собі вибрати себе? І чи не пора?

Джерело