— Я не перевізник для свекрухи. Хочете кататися? Купуйте свій транспорт

Перший дзвінок пролунав у середу вранці, коли Олена готувала сніданок дітям перед школою. Телефон задзвенів на столі між тарілками з кашею і склянками молока.

— Оленко, донечко, — голос Валентини Михайлівни звучав особливо солодко, що завжди насторожувало.

— Чи не могла б ти мене підвезти до поліклініки? У мене прийом до кардіолога об одинадцятій.

Олена подивилася на годинник. Дев’ята ранку. Діти закінчували сніданок, їх потрібно було зібрати до школи, а самій — на роботу в офіс до десятої.

— Валентино Михайлівно, а автобусом ніяк? Або таксі викликати?

— Оленко, ну що ти! Автобус трясеться, мені з моїм тиском не можна. А таксі дороге, пенсія, маленька.

Свекруха вміло грала на струнах совісті. Олена зітхнула, швидко перерахувала час. Якщо довезти дітей до школи, потім заїхати за Валентиною Михайлівною, відвезти в поліклініку і примчати в офіс — запізнення складе максимум півгодини.

— Добре, заїду о пів на одинадцяту.

— Дякую, моя золота! Я вже буду готова.

Готова Валентина Михайлівна виявилася не була. Олена простояла під під’їздом двадцять хвилин, поки свекруха збиралася. Потім ще десять хвилин пішло на те, щоб знайти поліклініку в районі, де Олена ніколи не бувала. У підсумку на роботу дісталася із запізненням на годину, вислухала невдоволення начальника і весь день відчувала себе винною.

Через тиждень дзвінок повторився. Цього разу потрібно було з’їздити в центральну аптеку за спеціальними ліками.

— Тільки там продають мої таблетки, — пояснила Валентина Михайлівна. — У районних аптеках одні підробки.

Олена не стала сперечатися. У суботу вранці відвезла свекруху в центр, простояла в пробках дві години туди, назад. День був зіпсований, плани з прибирання квартири довелося відкласти на вечір.

Поступово дзвінки увійшли в звичку. Раз на тиждень обов’язково лунав голос Валентини Михайлівни з черговим проханням.

Поліклініка, аптека, магазин з якісними продуктами на іншому кінці міста. Щоразу знаходилися вагомі причини, чому саме Олена повинна це зробити.

— Володя ж на роботі, — пояснювала свекруха. — А ти жінка, тобі простіше відпроситися.

Коли Олена намагалася заперечувати, що у неї теж відповідальна робота і маленькі діти, Валентина Михайлівна ображалася:

— Я думала, ти розуміюча. Адже я прошу не чужу людину.

А потім підключався чоловік. Володимир приходив додому і починав виховну бесіду:

— Олена, мама дзвонила, засмучена. Каже, ти не хочеш їй допомогти.

— Володя, я ж допомагаю! Щотижня кудись везу!

— Це ж моя мама. Свята справа — допомогти літній людині. Тобі що, шкода бензину?

— Справа не в бензині! Справа в тому, що у мене теж є справи, робота, діти…

— Діти є і у мами. Я — її дитина. І вона має право розраховувати на допомогу.

Сперечатися з Володимиром було марно. Для нього мама залишалася незаперечним авторитетом, а дружина — другорядною фігурою, яка повинна беззаперечно виконувати сімейні обов’язки.

До кінця літа дзвінки стали частішими. Тепер Валентина Михайлівна не питала дозволу, а просто інформувала про свої плани:

— Оленко, завтра о десятій ранку під’їдеш. Поїдемо до Галини Петрівни, вона давно кличе в гості.

— Валентино Михайлівно, а чому саме завтра? У мене важлива нарада…

— А коли ж іще? Галина Петрівна вільна тільки завтра. Не змушувати ж її підлаштовуватися під твою роботу.

Логіка залізна. Пенсіонерка важливіша за працюючу жінку. Плани Валентини Михайлівни священні, а плани невістки можна переглянути.

Прохання ставали все різноманітнішими. То потрібно було з’їздити в салон краси на іншому кінці міста, тому що місцевий майстер не вміє робити правильну укладку. То на ринок за свіжими овочами, тому що в магазинах все хімічне. То в банк оформити чергову соціальну виплату.

— А чому не в найближчому відділенні? — наважилася запитати Олена.

— Там дівчина працює непривітна. А в центральному офісі Марина Сергіївна сидить, ми з нею вже знайомі. Все швидко зробить.

Кожна поїздка мала нові подробиці і додаткові зупинки. Поїхали в салон — по дорозі зайшли в два магазини і аптеку. Вирушили до лікаря — заскочили до подруги показати нову зачіску. Весь цей час Олена сиділа в машині і чекала, поки Валентина Михайлівна закінчить свої справи.

Особливо дратували поїздки до подруг. Валентина Михайлівна зникала в гостях на дві-три години, а Олена ніколи її не чекала. Адже дзвонити і квапити свекруху вважалося непристойним — все-таки літня людина має право на спілкування. Вона підвозила жінку, залишала її у подруги і їхала у справах. Проте свекруха і на це обурювалася, адже хотіла, щоб невістка забирала її з гостей й відвозила додому.

— Ти ж не працюєш у вихідні, — говорила Валентина Михайлівна. — Можеш почекати. Мені потрібно розслабитися після важкого тижня.

Важкий тиждень пенсіонерки складався з перегляду серіалів і походів по магазинах. Володимир повністю підтримував маму. Коли Олена намагалася поскаржитися на часті прохання, чоловік відповідав:

— Олена, мама літня жінка, їй важко в громадському транспорті. У нас є машина, потрібно допомагати.

— Але чому завжди я? Ти теж вмієш водити!

— Я працюю, у мене відповідальність. А ти можеш відпроситися або з’їздити у вихідні.

— Я теж працюю! І у мене двоє дітей!

— Діти великі, самі себе обслужать. А мама одна, їй потрібна підтримка.

Діти дійсно підросли — Каті було одинадцять, Денису дев’ять. Але це не означало, що їм не потрібна мама. Коли Олена проводила вихідні, катаючись по місту з Валентиною Михайлівною, діти залишалися самі або у сусідки. Іноді жінка брала їх з собою й вони гуляли містом, ходили у парк та у кафе.

До вересня дзвінки стали щоденними. Валентина Михайлівна знаходила все нові приводи для поїздок. То потрібно було відвезти банки з варенням далекій родичці, то з’їздити на кладовище до могили покійного чоловіка, то в церкву поставити свічки за здоров’я сім’ї.

— Це ж для вас усіх, — пояснювала свекруха.

— За Володю молюся, за дітей, за тебе теж.

Відмовитися від такої турботи було незручно. Олена мовчки сідала за кермо і везла Валентину Михайлівну в черговий храм, де та проводила по годині, обходячи всі ікони і розмовляючи зі священиком.

Найважчими були поїздки просто так — проїхатися по місту. Валентина Михайлівна дзвонила і говорила:

— Оленко, така гарна погода! Давай проїдемося, повітрям подихаємо.

Повітрям дихала тільки свекруха, виглядаючи у вікно і коментуючи все, що бачила. Олена сиділа за кермом, напружено стежила за дорогою і думала про справи, які накопичувалися вдома.

— Дивись, який гарний парк! А он новий торговий центр побудували! — захоплювалася Валентина Михайлівна. — Добре, що у мене така турботлива невістка. Інші літніх батьків віддають до будинків престарілих, а ти возиш мене як рідну маму.

Від таких слів Олена відчувала себе винною за кожне роздратування. Адже дійсно допомагає літній людині, робить добру справу.

Чому ж всередині все протестує?

Поступово Олена зрозуміла — свекруха абсолютно не зважає на її час і плани. Валентина Михайлівна дзвонила в будь-який момент, коли їй щось було потрібно. У робочий день, рано вранці, пізно ввечері. Робота, діти, домашні справи — все це не мало значення перед потребами свекрухи.

— Але ти ж сидиш вдома, — дивувалася Валентина Михайлівна, коли Олена намагалася пояснити, що зараз зайнята. — Що тобі коштує відволіктися?

Вдома Олена готувала вечерю, допомагала дітям з уроками, прала, прибирала, прасувала. Але для свекрухи все це не вважалося справжньою роботою. Справжньою роботою була тільки та, за яку платять гроші, а решта — так, жіночі забави.

При найменшому опорі Валентина Михайлівна вмикала роль ображеної жінки:

— Я ж не чужа тобі! Ми сім’я! Інші невістки і в магазин за старших сходять, і приберуть, і приготують. А я тільки машину прошу!

— Тільки машину — це щодня по дві-три години, — хотілося відповісти Олені, і одного разу вона не витримала.

Після того, як свекруха попросила її в черговий раз підвезти в аптеку, Олена перерахувала їх на банківську карту 500 гривень на таксі. Цих грошей було забагато, проте жінка цінувала свій час. На це Валентина Михайлівна обурилася, мовляв, що невістка не приділяє увагу рідній людині.

Втома у Олени накопичувалася як сніжний ком. Вранці — робота, ввечері — діти і дім, а між цим — постійні телефонні розмови з Валентиною Михайлівною. Поїздки невістка скоротила всього до однієї на тиждень, не більше двох годин. Адже вільного часу не залишалося зовсім.

В середині жовтня стався переломний момент. Олена проводила рідкісні вихідні вдома, насолоджуючись можливістю нікуди не їхати. Діти робили уроки, в квартирі було тихо і затишно. Вперше за довгий час вдалося розслабитися.

О пів на сьому ранку задзвонив телефон. Олена крізь сон почула знайомий голос:

— Оленко, вставай! Потрібно терміново їхати до Тамари Іванівни. У неї проблеми з водопроводом, просить допомогти розібратися.

Олена сіла в ліжку, намагаючись усвідомити, що відбувається. Шість тридцять ранку. Вихідний день. Чужі проблеми з водопроводом.

— Валентино Михайлівно, може, Тамара Іванівна викличе слюсаря? Або керуючу компанію?

— Оленко, вона літня жінка! Їй потрібна моральна підтримка. Ми подруги з молодості, не можу її залишити.

Щось всередині Олени остаточно зламалося.

— Валентино Михайлівно, ні, — тихо, але чітко сказала Олена. — Не поїду. Гроші на таксі нехай вам Володимир скине. Мені зарплату затримали на два тижні, немає зайвих грошей заправити машину. Потрібно ще на харчування і сину спортивні штани купити. Я не поїду!

У слухавці запала тиша. Потім свекруха перепитала з недовірою:

— Як це не поїдеш?

— Ніяк. У мене вихідний, я втомилася. Нехай Тамара Іванівна викликає слюсаря або таксі бере.

— Оленко, ти що, захворіла? — голос Валентини Михайлівни став тривожним. — Ти ж завжди допомагаєш!

— Завжди — це і є проблема. Я більше не можу бути вашим особистим водієм на першу вимогу. Навіть раз на тиждень вас возити мені важко. У мене не буває вихідних, зовсім. Тільки неділя залишається, коли я роблю генеральне прибирання.

— Невдячна! — підвищила голос свекруха. — Я ж не чужа тобі! Подумаєш, годину часу витратити! А я скільки для вас роблю! Онуків виховую, поради даю, підтримую сім’ю!

— Валентино Михайлівно, ви онуків бачите раз на місяць…

— Не смій мені перечити! — голос свекрухи піднявся до вереску. — Ти забула, хто старший? Хто в цій родині головний? Я не звикла до такого ставлення!

Олена мовчки вимкнула телефон. Руки тремтіли від напруження, але всередині панував дивний спокій. Нарешті. Нарешті сказала те, що давно назрівало.

Чоловік, який спав поруч, прокинувся від сварки. Він намагався стати на бік матері, проте жінка йому не дозволила:

— Олена, що ти маму засмутила? — голос Володимира звучав роздратовано. — Ну з’їзди, що тобі коштує!

— Мені коштує весь вихідний день. І здоров’я. І час з дітьми.

— Олена, це ж екстрена ситуація!

— Екстрена ситуація — бери марину і їдь ти! У тебе теж сьогодні вихідний. І твоя черга возити твою маму! — обурилася жінка.

— Що за реакція, — чоловік сів на край ліжка й одягнув окуляри.

— Я допомагаю щодня вже півроку. Твоя мама дзвонить, коли їй заманеться, і вимагає негайно її кудись відвезти. Робота, діти, мої плани — все це неважливо.

— Олена, вона літня…

— Літня, але здорова. Прекрасно їздить на автобусах до подруг, коли мені ніколи її везти.

Володимир помовчав, перетравлюючи інформацію.

— І що ти пропонуєш?

— Я пропоную нормальні людські стосунки. Хочете, щоб Валентина Михайлівна їздила з комфортом? Купуйте їй машину або оплачуйте таксі. Я більше не візник. Або сам її вози!

— Машина коштує грошей, таксі теж недешеве! — обурився чоловік.

— А мій час і здоров’я коштують ще дорожче.

Олена відчувала, як всередині міцніє рішучість. Слова лилися легко, ніби давно чекали свого часу.

— Володя, у твоєї мами є кілька варіантів. Перший — планувати поїздки заздалегідь і просити допомоги, а не вимагати. Другий — користуватися громадським транспортом і таксі. Третій — я готова допомогти в екстрених ситуаціях, але не для розваг і походів в гості.

Через півгодини пролунав дзвінок, Валентина Михайлівна.

— Оленко, давай поговоримо по-доброму, — голос свекрухи тремтів від образи. — Може, ти дійсно втомилася? Відпочинь тиждень, а потім все повернеться до нормального.

— Нормальним буде допомога раз на місяць у дійсно важливих справах. А не щоденні поїздки по місту.

— Але ж ми сім’я! Сім’я повинна підтримувати один одного!

— Сім’я — це взаємна підтримка, Валентина Михайлівна. А у нас виходить одностороння експлуатація.

— Експлуатація? — свекруха задихнулася від обурення.

— Як ти смієш! Я стільки років…

— Ви стільки років жили своїм життям. І продовжуйте жити. Але не за рахунок мого часу й сил.

Олена поклала слухавку і вимкнула звук. Нехай дзвонить скільки хоче — рішення прийнято.

Наступні дні принесли справжнє випробування. Валентина Михайлівна мобілізувала всіх родичів. Дзвонили зовиця Світлана, двоюрідна сестра чоловіка Людмила, навіть далека тітка з іншого міста.

— Олена, як тобі не соромно! — голосила Світлана. — Валентина Михайлівна плаче, каже, що ти їй не допомагаєш!

— Я їй допомогаю скільки можу. Просто більше не працюю приватним водієм. У тебе є автомобіль і ти ближче до неї живеш, ніж я, то і допомагай, а не повчаннями займайся, — обрубала жінка.

Людмила обрала також висловилася:

— Олена, ну що тобі коштує? Машина ж у вас є!

— Людмила, а що тобі коштує самій возити Валентину Михайлівну? У тебе теж є машина.

— Але я працюю!

— І я працюю. І дітей виховую. І дім веду.

— Це ж різні речі…

— Ні, Людмила. Абсолютно однакові.

Володимир намагався діяти через дітей:

— Катя, Денис, поговоріть з мамою. Бабуся засмучена, їй потрібна підтримка.

Але діти виявилися на боці мами:

— Тату, а чому бабуся сама не може їздити? — запитала одинадцятирічна Катя.

— Мама ж не її шофер.

— Катюша, потрібно поважати старших…

— Поважати — це одне, а бути рабом — інше, — несподівано мудро зауважив дев’ятирічний Денис.

Олена потроху перестала реагувати на дзвінки і вмовляння. Кожного разу спокійно повторювала одне й те саме:

— Я готова допомогти в екстрених ситуаціях. Плануйте поїздки заздалегідь і питайте, чи зручно мені. Користуйтеся громадським транспортом і таксі для неспішних справ.

Переломний момент настав через два тижні. Валентина Михайлівна потрапила до лікарні. Олена негайно приїхала, провела весь день у чергах до лікарів, оформляла документи, купувала ліки.

— Ось бачиш, — тихо сказала свекруха з лікарняної палати.

— Коли дійсно потрібно, ти допомагаєш.

— Так, Валентина Михайлівна. Коли дійсно потрібно — завжди допоможу. Але походи в гості та розважальні поїздки — це не екстрена допомога.

Свекруха задумливо кивнула. Мабуть, два тижні самостійного життя дали їй час осмислити ситуацію.

— Може, ти й права, — зізналася Валентина Михайлівна.

— Я звикла, що ти завжди доступна. Забула, що у тебе своє життя.

Поступово в родині встановилися нові правила. Валентина Михайлівна навчилася планувати поїздки і питати заздалегідь, чи зручно невістці допомогти. Для нескладних справ почала користуватися таксі — виявилося, це не так дорого, як здавалося. І на автобусі їздила, як потрібно було.

Джерело