Олена увійшла до квартири подруги з таким виглядом, ніби з нею сталося щось непоправне!

– Що трапилося? – сполошилася Ольга, – на тобі обличчя немає.

– Все нормально, – з вдаваною байдужістю відповіла Олена.

Вона не любила відверті розмови, тим більше скаржитися. Подруга чудово про це знала.

– Ну, не хочеш говорити – не кажи, – Ольга знизала плечима, – може, кави?

– Краще чогось міцнішого. Знайдеться? – Все ще тримаючи марку, відповіла гостя.

– Знайдеться, – посміхнулася Ольга і дістала пляшку.

Хильнувши чарочку, Олена несподівано видала:

– Я взагалі порадитися прийшла. Боюся палицю перегнути. А ти в мене розсудлива пані…

– Ой, Олено, вистачить здалеку заходити, – Ольга сіла ближче, – розповідай.

– Легко сказати… Не знаю, з чого почати…

– Почни спочатку…

– Гаразд. Тільки я маю заздалегідь перепросити: вибач, що вивалю на тебе свою проблему. Просто не розумію, що робити.

– Олено, ну вистачить вже! В якісь віки за порадою прийшла, нічого не сказала, а вже перепрошуєш. Та я буду рада, якщо зможу допомогти…

– Тоді слухай. Пам’ятаєш мою свекруху?

– Галину Іванівну? Звісно пам’ятаю. Красива жінка. Вона, наскільки я пам’ятаю, тобі завжди подобалася.

– Подобалася… Коли жила окремо… А тепер ця прекрасна жінка живе з нами й перетворила наше життя на справжній кошмар.

– А з чого вона раптом переїхала?

– Як свекра не стало, ми з чоловіком вирішили, що так буде краще. Ну, щоб вона легше пережила втрату, не почувалася самотньою.

– Ну правильно.

– Правильно, то правильно, але за той час, що вона живе з нами, ми стали найлютішими ворогами.

– Та гаразд, Оленко! Ти ж доросла жінка, а не дівчисько вісімнадцятирічне. Невже не змогла зі свекрухою стосунки збудувати? Ніколи не повірю!

– Справа не у стосунках, а у її божевільній звичці все всім розповідати. Щоб у будинку не сталося, за дві години про це знає вся округа. Вона буквально сідає й обдзвонює всіх своїх знайомих!

– Розповідає все докладно, в деталях, з охами та ахами. Посварилися ми з чоловіком – вона відразу подружок повідомляє.

– Премію отримали – обговорює зі сторонніми, як і куди треба її витратити. Плануємо щось, тільки намітили, а вже всі про все знають. Ну, ти ж знаєш, як я не люблю ці пересуди!

– Сама, поки результату не досягну, нікому про свої плани не розповідаю. А тут… І доньці дістається. Тільки Іринка нового хлопця знайшла – бабуся вже його кісточки телефоном перемиває.

– Або обговорює з подругами, у чому вона ходить, з ким дружить, яку музику слухає. Навіть я у її справи не лізу, а Галина Іванівна – запросто!

– Ну, гаразд, підказала б що внучці, так ні. Сяде на телефон і поливає її брудом з подругами.

І навіть не ховається! Піде у свою кімнату і говорить голосніше, щоб ми чули.

– То скажи їй, щоб припинила це робити, – запропонувала Ольга.

– Думаєш, не казала? Сто разів! А вона невинні очі зробить і запитує: «А що такого? Я не можу з подругами поспілкуватися? Чи я у колонії?

– Тож марно з нею про це говорити. Вона не розуміє, або не хоче розуміти, що нам не подобається, коли наші сімейні проблеми, хвороби чи фінансові складнощі, обговорюють усі, кому не ліньки.

– Тоді не кажіть їй нічого.

– Пробували. Шепталися по кутках. Так вона ображається, мовляв, ви мене за людину не рахуєте, не поважаєте, все приховуєте, ніби я чужа. Дійшло до того, що вона почала підслуховувати! Ось учора.

– Уяви тільки: субота, хочеться повалятися, відпочити. Чоловік виявив бажання кави в ліжко принести. Встав, відчиняє двері спальні і…

– Ти не повіриш! Під цими самими дверима на маленькому пуфику спить його матуся! Заснула, доки підслуховувала!

– Цікаво, що вона хотіла почути зі спальні? – Розреготалася Ольга.

– Здогадайся з трьох разів! – Навіть не посміхнувшись, відповіла Олена, – тобі смішно, а я відразу зрозуміла, звідки у її останніх висловлювань телефоном ноги ростуть.

– Яких висловлювань?

– А таких:

– Говорила я йому, що холодна ця Лєнка, байдужа, що не пара вона тобі. Не послухався, одружився. Ось і мається тепер.

– А вона – не приголубить його, не пригорне. Такими темпами він незабаром іншу собі знайде. І правильно зробить!

– Це вона про тебе такі гидоти телефоном говорить?

– Ну так! Я сама чула! Вона ж голосно каже, не соромиться. Може, думала, що мене вдома немає, а може спеціально, щоб образити сильніше.

– Так, – похитала головою Ольга, – навіть не знаю, що тобі порадити. Не виганяти ж її справді? Мати таки.

– Виганяти – не вихід, а терпіти все це – сили немає, – сумно промовила Олена, – залишається одне – розлучатися.

– Ти з глузду з’їхала? Через це розлучатися?

– Та ні, це я так, до речі, – мало не розплакалася Олена, – дістала…

– Треба щось придумати, – Ольга хитро примружилася, – ну щоб вона злякалася і припинила це робити.

– Що, наприклад?

– Стрепенулась Олена.

– Ну… треба, щоб вона щось таке ненавмисно почула, що відіб’є в неї всяке бажання розбазікувати сімейні таємниці.

– А це – думка! – зраділа Олена …

Увечері вона поділилася своїми планами із чоловіком. І він з ними погодився: йому теж поведінка матері не подобалася, і з дружиною набридло сваритися з цього приводу.

Діяти вирішили, не відкладаючи у довгу скриньку.

Одного найближчого вечора подружжя спеціально затіяло «сварку» в спальні.

Галина Іванівна, зрозуміло, прислухалася.

– Я втомилася це терпіти, – говорила Олена.

– Говори тихіше, мама почує, – просив син.

– Вибирай – або вона, або я! Зрештою у неї є своє житло!

– Я не можу виставити матір із дому, як ти цього не розумієш? – викручувався син.

– Я все розумію, – продовжувала Олена, – але і ти мене зрозумій! Мені набридло, що всі про нас все знають!

– Я коли по вулиці йду, мені здається, що люди шепочуться у мене за спиною. А твоїй мамі начхати на мої почуття! Все! Даю тиждень на роздум. Якщо вона тут залишиться, я піду…

Все стихло.

Галина Іванівна тихенько прошмигнула до своєї кімнати. Як же вона розлютилася!

– От негідниця! – Думала жінка, – вижити мене задумала! Ну ні! Додому не поїду! Що я там робитиму зовсім одна?

Від образи Галина Іванівна навіть заплакала.

І тут її накрили спогади про те, як добре вона спілкувалася із сім’єю сина, коли чоловік був живий. Як син, невістка і онука приїжджали в гості, як підтримували, коли чоловіка не стало…

Самі запропонували, щоб вона пожила з ними… І ось тепер Олена хоче піти з родини… Кинути її сина… Позбавити його дочки, а її, бабусю, – єдиної онуки… І все через що? Через дурні телефонні розмови…

Ні, вона цього не допустить.

Вранці, як ні в чому не бувало, Олена покликала всіх снідати. Коли сирники були з’їдені, а кава випита, заговорила бабуся:

– Синку, Оленко, і ти, внучечко, тільки не ображайтеся… Я хочу поїхати…

– Як поїхати? – Олена ледве сховала свою радість, – чому?

– По будинку я скучила. Все-таки пів життя там прожила… З татом. Ви не хвилюйтеся, зі мною все буде гаразд. А влітку – у гості приїдете… як раніше. Приїдете?

– Звичайно приїдемо, мамо, – чоловік Олени підійшов до матері, обійняв, – тільки ти подумай: чи не рано тобі повертатися? Як ти там будеш зовсім одна?

– Ну чому одна? У мене там сусіди добрі, подруги. І ще… Я тут подумала… Може, ви мені собаку купите? Я гулятиму з нею, дбатиму. Все ж веселіше.

– Собаку? – Син щиро здивувався, а потім навіть зрадів, – звичайно купимо! Коргі! Як в англійської королеви!

– Чудово! – усміхнулася Галина Іванівна і, примруживши очі, подивилася на невістку, – сподіваюся ця порода не дуже гавкуча? Сусідів своїм гавкотом не замучить?

– Ну що ви, Галино Іванівно, як можна? – Олена чудово зрозуміла натяк, – вона дуже добра та мудра. Це наша улюблена порода.

Олена була вдячна подрузі за слушну пораду. Як кажуть – зі свекрухами краще на відстані…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.