Я не мала нічого проти церкви, поки мій чоловік Ян раптом не почав ставитися до неї як до нового способу життя. Щонеділі – служба, вівторок – біблійний гурток, п’ятниця – сповідь. Сім’я? Вдома залишалися тільки запах його лосьйону і мовчазне “мені треба очиститися”.

Але я знала: йдеться не про щось святе. А про неї – Галину, нашу нову сусідку, в якої навіть хрестик на шиї світився, як наживка на гачку.

Ян раніше сміявся з церковного радіо, а тепер слухав його на повну гучність, поки варив яйця. Підписався на християнську сторінку, почав постити цитати зі Святого Письма. І що найцікавіше – говорити “амінь” після моїх фраз типу “потрібно винести сміття”. Все це виглядало так, ніби його хтось перезавантажив.

– Ти знову йдеш один? – спитала я, спостерігаючи, як він застібає новеньку сорочку, куплену, до речі, не мною.

– Марто, не роби з цього проблеми. Це важливо. Це моє відновлення.

– А вдома що? Деконструкція?

Він зітхнув і вийшов, наче я просто розмовляла з телевізором.

Я не була проти віри. Але коли чоловік, якому 52, раптом починає світитись духовним сяйвом, я починаю підозрювати, що то не світло, а блиск від тонального крему на чиємусь обличчі.

А Галина… Вона поселилась в будинку навпроти три місяці тому. “Колишня хористка, вдова, тиха, скромна”, – казали сусіди. Та я бачила, як вона вдивлялася у вікна, коли Ян проходив повз. І якось я помітила: він не одразу заходить додому після служби, а спершу завертає до неї.

– Ян, – спитала я одного вечора. – А що ти робиш у Галини?

– Говоримо. Вона допомагає мені знайти шлях.

– Який шлях? До її спальні?

– Марто! Як ти можеш таке думати? Вона просто підтримує мене.

– Ну а я хто тобі? Стілець для підпори?

Він замовк. А потім сказав щось на кшталт: “Я не зраджую, я шукаю сенс”. От тільки чомусь шукав він його не зі мною.

Одного разу я не витримала. Подзвонила в двері Галини.

– Привіт, Марто, – усміхнулась вона. – Щось сталося?

– Та так. Можна глянути, чи не залишив Ян у вас окуляри?

– Звісно. Заходьте. – Вона відчинила двері. У квартирі пахло ладаном і кавою. Дуже дивне поєднання.

На столику – Біблія, записник і… чоловічі окуляри.

– Ось і вони, – сказала я, беручи їх.

– Ян, мабуть, сильно вникав у Псалми, якщо забув таку річ.

– Так. Він… дуже старається зрозуміти себе.

– Ага. Але якось не з тими жінками старається.

Вона знітилась. І я пішла. Але не з порожніми руками – я мала доказ.

Удома я поклала окуляри на стіл і подивилася на Яна.

– Ти залишив у Галини не тільки окуляри, так?

Він опустив голову. Його мовчання було гучніше за будь-яке визнання.

Потім телефон. Повідомлення. Вечеря. Галинина аватарка. “Дякую за сьогодні. Після служби – як завжди?”. Я вийшла на двір, наче мене підпалили зсередини.

Він вийшов за мною. Без усмішки. Без цитат.

– Марто… Я розгубився. Мені все стало одноманітне. Я не відчував себе потрібним.

– А я що? Кредитна картка з ногами?

– Ти чудова. Просто… з Галиною я знову відчув себе живим.

– А я з тобою відчуваю себе пилом. Зручною. Передбачуваною. Я теж хочу жити, Ян. Але не ціною своєї гідності.

Він не відповів. Сів на лавку. А я пішла збирати речі.

– Діти, – сказала я ввечері.

– Я їду на кілька днів. Мені треба відпочити. Від усього.

Місце біля озера. Дерев’яний будиночок. Тиша. Ранкова роса на траві. Я дивилась у вікно, а хвилі билися об берег так, ніби хотіли щось сказати. І, здається, я вперше за багато років чула не когось іншого – а себе.

Я не знаю, чи повернусь до Яна. Але знаю, що повертаюсь до себе. Бо я – не декорація у чиїйсь драмі. Я – жінка, яка має право на повагу. На вибір. На голос.

А тепер скажіть мені, дорогі читачі: ви б простили? Ви б повірили в “відновлення”, яке відбувається в чужих обіймах?

Джерело