Я не мала наміру шукати нову любов – але одного ранку, коли сусід Сергій лагодив свій паркан у спортивках з плямами фарби, все змінилося. Я тоді ще жила з Ігорем. І мені здавалося, що ми просто… звикли один до одного. Як стара плитка на кухні: вже не нова, вже не радує, але ще тримається. Але виявилось, що плитка може впасти в найнесподіваніший момент.

Ми з Ігорем прожили разом 18 років. Не було в нас феєрверків, але була звичка. Ранкова кава, вечірні новини, спільне бурчання на ціни в аптеці. І все би й далі тягнулося на отій нитці “так уже склалося”, якби не Сергій. Новий сусід, який з’явився в нашому дворі разом із стареньким бусом і собакою по кличці Муха.

Спочатку я лише спостерігала. Високий, сивина на скронях, але очі такі, ніби щойно з рибалки. Він вічно щось майстрував, носив дощечки, садив квіти. І щоразу, коли я йшла повз нього, з відром чи просто в магазин, він казав:

– Добридень, пані Олено. Гарного дня вам.

Я не звикла, щоб до мене так зверталися. І що найцікавіше – я відповідала. Спочатку скупим “і вам”, потім “дякую”, а потім одного ранку зловила себе на думці, що вибираю сукню не тому, що зручно, а тому, що в ній плечі виглядають краще.

Ігор цього не помічав. Він уже давно жив поруч, але ніби не зі мною. У нас був побут. У нього – телевізор, в мене – плита. Його руки тяглися не до мене, а до пульта. А мої – до сковорідки з картоплею. І так день за днем.

А Сергій – він просто слухав. Слухав, коли я на городі жалілась, що буряк ніяк не росте. Слухав, коли я сміялась, розповідаючи, як в онуки зуб випав у борщ. І якось я спитала:

– А ви звідки взялися, Сергію?

– Та з Полтави я. Дружина… ми розійшлись. Після того я довго блукав, а тепер вирішив – досить. Треба землю, треба руки в землю. І серце теж десь присипати, аби проросло.

Я засміялась. А він мовчки простяг мені яблуко. Червоне, трохи побите з одного боку, зате своє.

Почалося з яблука. А потім був чай. А потім – лавочка під грушкою, де ми сиділи до пізна і говорили про все. А потім був той вечір, коли я пізно поверталась від сестри й побачила, як Сергій стоїть біля мого двору з термосом.

– Думав, може, захочеш теплого.

Я стояла з ключами в руках і розуміла, що от зараз не чай вирішує справу. А щось зовсім інше.

Я довго тягнула. З Ігорем жила, але думками була десь інакше. Все якось навпіл. Сніданки – для нього, обіди – для себе. Прання – для дому, але мрії – вже не для нас.

А потім Ігор сказав:

– Щось ти якась… інша стала. Чи ти когось маєш?

Я не відповіла одразу. А тоді зітхнула і сказала:

– Маю. Себе. І не хочу її більше зраджувати.

Ми не кричали. Все було тихо. І навіть надто тихо. Він пішов жити до сина. А я залишилась на подвір’ї, де вечорами пахло квітами, а вдень – яблуками з дерева, яке ми з Сергієм разом обрізали навесні.

Одного дня, коли я поралась на грядках, до мене підійшов Сергій.

– Я щось маю сказати, Олено. Я не хочу бути просто сусідом. Мені добре з тобою, хоч я знаю, це все складно.

Я мовчала. Бо всередині гуділо.

– Якщо скажеш “ні”, я не зникну, але не буду лізти. Ти маєш вибір.

Я підійшла до нього, подивилась в очі і прошепотіла:

– Я теж не хочу бути просто сусідкою.

Цього вечора ми не сиділи на лавочці. Ми разом поливали квіти, сміялись, а вночі він лишився в мене на ганку з собакою, яка вмостилась біля наших ніг.

Через кілька днів до мене приїхала донька. Вона не була в захваті.

– Мамо, ну ти ж доросла жінка. Нащо це тобі?

– Бути живою – це теж про дорослість, доню, – сказала я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона довго мовчала. Потім поцілувала мене в щоку.

– Тоді живи. Але з розумом.

Тепер у нашому дворі два стільці – мій і Сергія. І дві чашки. І одна гойдалка, на якій ми іноді засинаємо вдень, ніби діти.

Я не знаю, як довго це триватиме. Може, рік. Може, десять. Але я знаю одне – я більше не дивлюся на себе з жалем. Бо я жінка, яка знайшла сили бути собою. Не для дітей, не для сусідів, не для звичок. А для себе.

Скажіть чесно – а ви колись ризикували заради себе? Чи може ще тільки збираєтесь?

Джерело