— Мамо, ви знову відправили Аню полоти грядки? — Світлана роздратовано кинула сумку на кухонний стіл.

— Їй одинадцять років, вона не чорноробоча!

Лариса Михайлівна повільно витерла руки об фартух і повернулася до невістки. У вицвілих очах промайнуло щось схоже на втому.

— У дитини повинні бути обов’язки, Світланко. А не тільки телефон і планшет.

— Які ще обов’язки під час канікул? — Світлана дістала з сумки пляшку води. — Ми привезли її до вас на відпочинок, а не на трудове перевиховання.

Старий будинок на краю озера, здавалося, здригнувся від цих слів. Полиці тихо скрипнули, ніби погоджуючись зі Світланою. Або заперечуючи — як подивитися.

Лариса Михайлівна стиснула губи, але промовчала. За тридцять років життя в місті вона так і не навчилася розуміти невістку Світлочку, як називав її син Семен.

Сучасну, розумну, амбітну. Яка вважала, що дітей потрібно розвивати, а не навантажувати роботою.

Старі фотографії на стіні відображали інше життя — там маленький Семен допомагав матері по господарству, де в палісаднику цвіли жоржини, де на веранді сушилися трави, а в погребі стояли банки з соліннями.

Де все було просто і зрозуміло.

— Бабусю, дивись, яка морквина!

— На порозі з’явилася червона від сонця Аня, стискаючи в забруднених землею долоньках яскраво-помаранчеву моркву.

— Я сама виростила!

Світлана скривилася, дивлячись на брудні руки дочки. А Лариса Михайлівна просяяла:

— Молодець, онучко! Помиємо, почистимо — і в салат.

— Аня, швидко мий руки — і за уроки, — перебила Світлана.

— Репетитор по скайпу через пів години.

Посмішка повільно зійшла з обличчя дівчинки.

— Мамо, але ж канікули…

— Саме так. Саме час підтягнути англійську.

Аня опустила голову і попленталася до ванної. Лариса Михайлівна провела онуку поглядом і знову повернулася до плити, де в каструлі булькав курячий бульйон.

Місто забрало у неї сина. Тепер забирало і онуку — єдину, довгоочікувану, схожу на неї саму в дитинстві.

Колись давно вона теж любила поратися в городі, збирати в лісі суниці, слухати, як квакають жаби на озері.

Світлана дістала ноутбук і влаштувалася за столом.

— Я попрацюю тут, простежу за уроком.

— Може, спочатку пообідаємо? — обережно запропонувала свекруха. — Бульйон майже готовий…

— Дякую, я не голодна. І Ані краще позайматися на свіжу голову.

Лариса Михайлівна промовчала. Знову. Як мовчала всі ці роки, дивлячись, як змінюється її світ. Як зникають звичні речі, а на їх місце приходять нові — незрозумілі, чужі.

Комп’ютери, репетитори, планшети. Англійська мова для молодших школярів. Соєве молоко. Онлайн-магазини.

Вона пам’ятала, як Світлана вперше з’явилася в їхньому домі — красива студентка економічного, в модній спідниці і з кучерявою хімією на голові.

Семен тоді вже працював у місті, приїжджав рідко. А коли приїхав з нею… Все змінилося.

Молоді одружилися через пів року. Купили квартиру в місті — точніше, взяли іпотеку, як це тепер називалося. Почали жити своїм життям.

А вона залишилася тут, у старому будинку на березі озера, серед жоржин і банок із соліннями.

Аня народилася пізно — через сім років після весілля. Світлана робила кар’єру, не хотіла поспішати з дітьми. А коли зважилася… Все знову змінилося.

До Лариси Михайлівни онуку привозили рідко — тільки влітку, на кілька тижнів. І кожен раз ці тижні перетворювалися на тиху війну.

Світлана вважала, що дочці потрібно розвиватися, вчитися, готуватися до майбутнього. А вона…

Вона просто хотіла, щоб онука знала смак парного молока і запах свіжоскошеної трави.

З ванної почувся шум води. Світлана заглибилася в ноутбук. А Лариса Михайлівна дивилася у вікно, де на тлі темної води озера гойдалися білі латаття.

За цими лататтям вони колись плавали з Семеном — він тоді тільки навчився плавати, боявся глибини, але так хотів дістати мамі квітку…

— Мамо, я готова, — Аня з’явилася на порозі з мокрим після вмивання волоссям.

— Сідай, — Світлана підсунула ноутбук.

— Зараз Марина Сергіївна вийде на зв’язок.

Дівчинка слухняно влаштувалася за столом. На екрані з’явилося віконце скайпу, пролунав дзвінок.

Лариса Михайлівна тихо вийшла на веранду. Сівши у старе крісло-гойдалку, ще прабабусине, з витими підлокітниками. Дістала з кишені фартуха пошарпаний конверт.

Цей лист вона зберігала більше сорока років. Ніколи нікому не показувала — навіть Семену.

Жовтий папір, вицвіле чорнило, напівстерта адреса… Таємниця, яка могла б все пояснити. Або все зруйнувати…

З кухні долинали голос вчительки англійської: «Open your books at page fifty-three…».

Лариса Михайлівна скривилася. Закрила очі. Згадала інший голос — молодий, дзвінкий, сповнений надій…

— Бабусю, — Аня вискочила на веранду, — можна я після уроку піду до озера? Там цвіте латаття!

— Не можна, — відрізала Світлана, яка з’явилася слідом. — Після англійської у тебе танці онлайн, потім година на літнє читання.

— Але…

— Ніяких «але». Марина Сергіївна чекає.

Аня з нещасним виглядом попленталася назад на кухню. Лариса Михайлівна непомітно сховала конверт у кишеню.

Лист міг почекати. Він чекав сорок років — почекає ще трохи.

До вечора від озера потягнуло прохолодою. Західне сонце забарвило воду в рожевий колір, десь далеко заквакали жаби.

Лариса Михайлівна накривала до вечері на веранді. Світлана нарешті дозволила Ані перерватися.

— Смачно пахне, — Семен піднявся на ганок, чмокнув матір у щоку. — Я там риби купив по дорозі, свіжої.

Він приїжджав щоп’ятниці — провідати матір, провести з родиною вихідні. Привозив продукти з міста, допомагав по господарству.

Хороший син. Можливо, навіть занадто хороший.

— Як день минув? — запитав він, сідаючи за стіл.

— Чудово, — відповіла Світлана. — Аня позаймалася англійською, був урок танців…

— А ще я виростила моркву! — перебила Аня. — Бабуся навчила, як правильно поливати і розпушувати…

Світлана стиснула губи:

— Давайте не будемо про город за вечерею.

— Чому? — щиро здивувався Семен. — На мою думку, це чудово, що донька цікавиться…

— Тому що є речі важливіші, ніж копирсання в грядках, — відрізала Світлана. — Наприклад, її майбутнє.

Тиша за столом стала густою і в’язкою, як кисіль. Лариса Михайлівна розлила по тарілках курячий суп. Руки ледь помітно тремтіли.

— Мамо, а можна я в суботу поїду з бабусею на ринок? — раптом запитала Аня. — Вона обіцяла показати, як вибирати насіння для квітів!

— Ні, в суботу ми повертаємося до міста, — похитала головою Світлана. — У тебе починаються курси з підготовки до гімназії.

— Але ти ж казала, що ми на все літо…

— Плани змінилися. Не можна втрачати час.

Ложка в руці Лариси Михайлівни задзвеніла об край тарілки. Занадто голосно.

— Світланко, може, нехай дитина відпочине? — обережно запропонував Семен. — Весь рік вчилися…

— Саме тому не можна розслаблятися, — відрізала дружина. — Конкурс до гімназії величезний, а у нас тільки рік на підготовку.

— Але я не хочу в гімназію! — раптом випалила Аня. — Не хочу в місто! Хочу залишитися з бабусею!

Світлана завмерла з піднесеною над тарілкою ложкою. Семен розгублено закліпав очима. А Лариса Михайлівна…

Вона просто дивилася на онуку — і бачила в ній себе. Себе в одинадцять років.

— Це все ваш вплив, — процідила Світлана, дивлячись на свекруху. — Ви спеціально налаштовуєте дитину.

— Я нічого не роблю, — тихо відповіла Лариса Михайлівна. — Просто люблю її.

— Любити — не означає псувати! — Світлана підхопилася з-за столу. — Збирайся, Аня. Ми їдемо сьогодні ж.

— Кохана, ну чого ти… — почав Семен.

— Ні, досить! — У голосі Світлани зазвучали сльози. — Я не дозволю зламати життя моїй дитині! Не дозволю перетворити її на… на сільську дівку!

Це слово зависло в повітрі — гостре, колюче. Аня схлипнула. Семен розгублено переводив погляд з дружини на матір.

А Лариса Михайлівна повільно дістала з кишені старий конверт.

— Ти нічого не знаєш про зламані життя, Світлано, — сказала вона тихо. — Зовсім нічого.

Тремтячими пальцями розгорнула пожовклий аркуш…

— Сорок два роки тому у мене була сестра. Молодша. Красива, розумна… Як ти. Вона теж хотіла в місто. Вчитися, розвиватися, будувати кар’єру.

А я… я була «сільською». Залишилася з батьками, допомагала по господарству. Варила варення, солила огірки…

Світлана застигла з відкритим ротом. Семен нахилився вперед:

— Мамо, ти ніколи не говорила…

— Тому що це боляче, синку. — Лариса Михайлівна розправила лист. — Таня, моя сестра… Вона поїхала до міста. Вступила до інституту. А потім…

Потім сталася аварія. Автобус зі студентами перекинувся на трасі.

Тиша на веранді стала дзвінкою. Десь далеко знову заквакали жаби.

— Останній лист від неї прийшов за день до… — Голос Лариси Михайлівни затремтів. — Вона писала, як сумує за домом.

За запахом свіжого хліба. За маминими пирогами. За нашими вечорами на веранді… А наступного дня її не стало.

Світлана повільно опустилася на стілець. Аня притиснулася до бабусі, обійняла її за плечі.

— Тому я і залишилася тут, — продовжила Лариса Михайлівна, гладячи онуку по голові. — Не тому, що була дурною або відсталою. Просто…

Після Тані цей будинок став єдиним місцем, де я відчувала себе живою. Де все нагадувало про неї — кожна дошка, кожна чашка, кожен кущ бузку в саду.

Вона розправила лист тремтячими пальцями:

— Ось, послухайте: «Ларочка, мила! Як же я скучила за нашим будинком! За твоїми пирогами, за маминим варенням, за татовими жартами…

Тут все таке чуже, холодне. Знаєш, іноді прокидаюся вночі і чую — ні, мені здається, що чую — як квакають жаби на нашому озері.

Повернуся на вихідних обов’язково! Напечемо пирогів, наговоримося…»

Голос Лариси Михайлівни зірвався. Семен встав, підійшов до матері, обійняв за плечі.

— Мамо… Чому ти ніколи не розповідала?

— Навіщо? — вона витерла сльозу краєм фартуха. — Щоб ти теж боявся відпускати своїх дітей?

Ні, синку. Життя не повинно зупинятися. Просто… — Вона повернулася до Світлани: — Просто іноді потрібно дати дітям можливість вибирати самим. Відчути, де їхнє місце. Де їм добре.

Аня міцніше притиснулася до бабусі:

— А мені добре тут! З тобою, з городом, з озером…

Світлана мовчала, дивлячись на старий конверт у руках свекрухи. Сорок років вона зберігала цей біль. Сорок років мовчала.

— Я не хочу, щоб Аня відстала в розвитку, — нарешті тихо сказала Світлана. — Не хочу, щоб вона втратила можливості…

— А я не хочу, щоб вона втратила дитинство, — так само тихо відповіла Лариса Михайлівна. — Час із родиною. Радість простих речей. Це теж важливо, Світланко.

Сідаюче сонце забарвило веранду в золотий колір. Пахло свіжозвареним компотом і маминими пирогами.

— Може… може, ми знайдемо компроміс? — обережно запропонував Семен. — Репетитори по скайпу — це добре, але…

Два-три рази на тиждень. А решту часу нехай Анька просто відпочиває? З бабусею, з городом…

Світлана перевела погляд на дочку. Аня дивилася на неї благально:

— Мамочко, будь ласка! Я обіцяю займатися! Чесно-чесно! Тільки не забирай мене…

У цей момент вона була така схожа на Таню — молоду, повну життя, яка мріє про майбутнє. Лариса Михайлівна стиснула в кишені старий лист.

— Добре, — повільно кивнула Світлана. — Давайте спробуємо. Але з умовою — заняття тричі на тиждень, без пропусків.

— Ура! — Аня кинулася обіймати матір. — Дякую, мамусю!

Лариса Михайлівна посміхнулася — вперше за цей вечір. Семен з полегшенням видихнув.

А Світлана раптом зрозуміла, що вперше за всі ці роки бачить в очах свекрухи не докір, не втому — а вдячність.

— Давайте вечеряти, — сказала Лариса Михайлівна, встаючи. — А потім можна сходити на озеро. Там зараз цвіте латаття — прямо як у твоєму, синку, дитинстві.

Аня просяяла. Семен посміхнувся. А Світлана раптом відчула запах — той самий, дитячий, напівзабутий запах бабусиного будинку. Пирогів, варення, свіжоскошеної трави…

— Знаєте, — сказала вона, підводячись з-за столу, — а може, я теж піду з вами? На озеро. Давно не бачила, як квіти на воді розпускаються.

Старий будинок на березі немов зітхнув з полегшенням. Полиці тихо заскрипіли — але тепер у цьому скрипі чувся не смуток, а надія.

Надія на те, що іноді варто зупинитися, озирнутися, згадати про прості речі. Про те, що робить нас живими.

Той лист Лариса Михайлівна з обережністю поклала в стару скриньку. Тепер він став не просто болем — він став мостом. Мостом між минулим і майбутнім, між містом і селом, між різними поколіннями однієї родини.

Увечері вони всі разом сиділи на березі озера. Аня плела вінок з польових квітів. Семен розповідав смішні історії зі свого дитинства. Світлана вперше за довгий час розслаблено посміхалася.

А Лариса Михайлівна дивилася на білі квіти латаття, що гойдалися на темній воді, і думала про те, що життя — воно як це озеро.

Іноді штормить, іноді затягує мулом. Але якщо набратися терпіння і дочекатися світанку — обов’язково розквітне латаття.