Я не хочу продавати свою квартиру та вкладати ці гроші у спільне житло. Гроші у нас є, на іпотеку вистачить, мою квартиру можна здавати, а там потихеньку і розплатимося.

Але у чоловіка свербить в одному місці, все вмовляє мене продати квартиру, тоді іпотеку можна буде й не брати. Наші накопичені гроші, та гроші з квартири – ось і нова квартира.

Тільки в мене до такого рішення душа зовсім не лежить. Я пам’ятаю, як ми з мамою після розлучення з татом тулилися по орендованих кутах. Повторювати такий досвід в мене бажання немає.

Чоловікові я чесно пояснила свою позицію, розповіла, звідки з’явилися такі думки, він мені співчутливо кивав, але продовжив стояти на своєму. Типу, мій батько – той ще негідник, але мій чоловік не такий, він ні розлучатися не збирається, ні кидати мене з дитиною, якщо раптом у нашій сім’ї все-таки піде розлад.

Так і тато з мамою спочатку і не думали про розлучення. Жили у мирі та злагоді. Мама свою кімнату в комуналці продала, щоб можна було зробити прибудову до таткового будинку. Вони тоді теж збиралися жити довго і щасливо, але якось не склалося. Мені виповнилося вісім років і батьки розлучилися.

Тато нас з дому виставив зі словами, що маминого тут нічого немає, тільки білизна та кришка від каструлі, бо голота – вона і є голота. Це відклалося у моїй пам’яті дуже добре, як і низка орендованих квартир, де нам доводилося жити. Мама шукала дешевші варіанти, а там і умови були відповідні.

Своя квартира у нас з’явилася лише після смерті двоюрідної бабусі. Однокімнатна зі старим ремонтом, але ми з мамою були раді й такому подарунку. Тепер квартира лише моя, а чоловік наполягає, щоб я свою квартиру перетворила на спільну власність. Але в мене такого бажання нема.

Я розумію, що чоловік не зможе мене вигнати із нашої спільної квартири. Якщо буде розлучення, то квартиру поділимо, але на окреме житло мені потім навряд чи вистачить, а брати іпотеку – сумнівне заняття. Я ж не знаю, які будуть обставини. Раптом у мене на руках буде маленька дитина, а сама я буду в декреті. Або я опинюся без роботи на той момент. Або зарплата буде невелика.

Загалом, може статися всяке.

– Ти мені не довіряєш? Тоді про яку сім’ю може йтися? – Ображається чоловік.

Я довіряю, звичайно, але дуже хочеться мати за спиною свою квартиру, куди завжди зможу повернутися. Та й гострої потреби у її продажу немає.

Гроші у нас накопичені є, іпотеку можемо взяти, мою квартиру здавати, то поступово і виплатимо все. Але чоловікові не хочеться залазити у борги, коли є можливість цього уникнути.

Поки мама була жива, він цю тему, звичайно ж, не порушував, але тепер мами немає, квартира стала моєю, і чоловік на мене активно насідає.

Лаятися не хочу, але й бездумно розкидатися майном – теж. Не розумію його наполегливості. З урахуванням того, що квартиру ми здаватимемо вийде дуже скромний платіж, ми потягнемо.

Але стосунки з чоловіком все гірші. Боюся, що мамина квартира мені знадобиться набагато раніше, ніж я собі уявляла.

КІНЕЦЬ.