– Мамо, мені треба з тобою поговорити, – Аліса стояла біля дверей кухні. Її обличчя – як після бурі – бліде, очі опухлі від сліз.

Олена мила посуд, але в ту ж мить завмерла. У голосі доньки той особливий, тривожний тон. Такий буває лише перед справжнім лихом.

– Що трапилося, Алісо?

– Вона швидко витерла руки об рушник, розвернулася всім тілом до дочки.

Тут, перед нею, шістнадцять років гордості та надій. Аліса – відмінниця, розумниця, ніколи не приносила проблем.

І ось тепер… вона має такий вигляд, ніби весь світ звалився. Очі в підлогу, руки тремтять, пальці стискаються і розтискаються.

– Я… я в положенні.

Олена відчула, як земля пішла з-під ніг, все похитнулося. Щоб не впасти, вона вхопилася за спинку стільця. Навколишній світ ніби завмер. Було чутно, як капає вода з крана, як цокає годинник на стіні… і її серце, яке стукає у скронях.

– Що ти сказала? – голос майже чужий, ледве чутний.

– Я в положенні, мамо, – Аліса підійняла очі. У них було стільки розпачу, стільки прохання – зрозумій, прийми, врятуй! – Вже майже три місяці.

Олена повільно опустилася на стілець. Думки, як снігопад, крижані, колючі. Як? Коли? Чому я нічого не помітила? Що тепер робити?

– Від кого? – Видавила нарешті.

– Від Андрія…

Андрій, однокласник Аліси. Той самий, тихий хлопчик, батьки — пристойні люди, зустрічалися кілька разів на зборах.

– Він знає?

– Знає, – Аліса опустилася на стілець навпроти, поклала руки на стіл. – Ми не знаємо, що робити.

Олена заплющила очі. Потрібно зібратися, хоч трохи. Шістнадцять років. Школа не закінчена, до дорослого життя – ціла прірва. Університет, спільні мрії… Все, здається, в одну мить перетворилося на пилюку.

– Мамо, скажи щось… – Аліса була на межі, її голос тремтів.

– Я… мені треба подумати, – насилу промовила Олена, розплющила очі, дивлячись в обличчя дочки. – Ти впевнена? Робила тест?

– Три тести. І до лікаря ходила… потай. Усе підтвердилося.

– Господи, – долоні стиснули скроні, наче це могло зупинити вихор думок. – Алісо, як так? Адже ми говорили з тобою про це, про відповідальність…

– Мамо, будь ласка, не треба, – Аліса схлипнула, нарешті сльози покотилися з її очей. – Я так себе звинувачую! Ми думали, що за один раз нічого не станеться…

Олена важко встала, підійшла та обійняла дочку. Та міцно притислася, вткнулася обличчям у мамине плече – ніби знову маленька, а біда надто велика.

– Тихіше, тихіше, – погладила по волоссю, намагаючись вселити впевненість, якої в самої немає. – Все, все… ми впораємось. Обов’язково…

Але десь глибоко всередині не вірила. Слова зависли у повітрі, як молитва.

Пізно ввечері, коли Аліса нарешті заснула – вперше за багато тижнів спокійно, – Олена сиділа з кухлем чаю, що охолонув, на темній кухні. Думки плуталися, варіанти миготіли один страшніший за інший.

Позбавитися? Вже три місяці – пізно… І чи зможе вона умовити Алісу позбавитися від свого онука? Але може це єдиний шанс повернути доньці майбутнє?

Залишити дитину? Але хто буде з нею няньчитися, Аліса ж ще школярка? Як прожити – її маленька зарплата медсестри, новий рот, сил, здається, не вистачить.

Віддати на усиновлення? Ні, серце стискається тільки від цієї думки.

І треба ще поговорити з батьками Андрія, з самим Андрієм. Відповідальність? У сімнадцять років? Хто в них дорослий? Хто готовий із цим справлятися?

І все це треба вирішувати завтра.

Олена раптом згадала себе шістнадцятирічною. Як вона сама тихо закохувалась у Сергія зі свого класу – здавалося тоді, що кохання – це назавжди. Господи, як усе могло б скластися інакше!

Якби не була обережною… Не було б ні інституту, ні професії, ні того самого трохи запізнілого, але щасливого шлюбу з Михайлом. Так, Аліса з’явилася зовсім іншим шляхом.

Михайло… Чоловік пішов три роки тому. Промовив фразу як вирок: «Я покохав іншу». Аліса тоді ніби розчинилася – замкнулася, не їла, не спала. Може, тому й шукала підтримки, тепла хоч десь ще? Хоч в Андрія?

Олена відмахнулася: ні, зараз не можна думати про минуле, докоряти себе безглуздо. Вся увага – лише вперед.

Вранці, ледве розвиднілося, підняла Алісу:

– Вставай, доню, нам треба серйозно поговорити.

На кухні, за сніданком, Аліса майже нічого не їла, ганяла в кухлі чай, розмочуючи сухарики. Олена запитала:

– Як ти сама відчуваєш? Ти хочеш залишити дитину, чи як?

– Я не знаю, – Аліса ніби стала ще менше, похитала головою. – Усю ніч не спала, думала. З одного боку – це ж моя дитина. А з іншого, мені ж всього шістнадцять, мамо! Я ж сама ще – ну, зовсім дитина!

– А Андрій? Що він сам каже?

– Він… Пропонує одружитися, – голос в Аліси тремтів. – Каже, що кохає мене. Впораємося, мовляв.

Олена зітхнула, не витримала, у голосі прослизнула іронія:

– У сімнадцять років? На що будете жити? За що утримувати сім’ю?

– Мамо, я розумію, що це складно, але…

– Алісо, – перервала, ніжно стискаючи долоню дочки, – зрозумій, я не забороняю, ні в якому разі. Якщо вирішиш стати мамою – я завжди поряд.

– Але ти маєш щиро подивитися на речі! Потрібно закінчити школу, вступити туди, куди мріяла. Адже ти хотіла стати психологом…

– Мрії можна змінити, – кинула Аліса.

– Можна. Але чи варто? – важко, мов сама собі, вимовила Олена.

– Давай так. Сьогодні сходимо до хорошого лікаря, дізнаємось, що і як. А потім поговоримо з Андрієм, із його батьками. Рішення прийматимемо всі разом.

Аліса мовчки кивнула.

У лікаря Олена тримала дочку за руку, поки та лежала на канапі. Лікар – найдобріша жінка років п’ятдесяти – робила УЗД, дивилася уважно.

– Дванадцять тижнів, – спокійний сказала вона. – Все за терміном, розвиток добрий. Але, якщо робити процедуру, то лише у найближчі два тижні, не пізніше.

– А, якщо ні? – Обережно уточнила Олена.

– По здоров’ю дочка готова, протипоказань немає. Тільки, лікар подивилася прямо в очі Алісі, шок для психіки величезний. У шістнадцять років материнство – серйозна річ.

– А що б ви порадили? – запитала Аліса майже пошепки.

– Такі рішення тільки ви ухвалюєте, – м’яко посміхнулася вона. – Подумайте. Дуже серйозно. Материнство – це радість, але й велика, щоденна, майже вічна відповідальність. Особливо, коли самій шістнадцять…

Дорогою додому вони мовчали. Кожна була занурена у свої думки. Жодного слова.

Увечері прийшов Андрій. Худий, високий, на обличчі – переляк та розгубленість. Він сів за стіл, подивився на Алісу.

– Ну що, Андрію, розкажи мені щиро, як це ти все бачиш? – Без зайвих слів Олена перейшла до справи.

– Я люблю Алісу, – Андрій це сказав так тихо, ніби боявся своїм гучним тоном все зруйнувати. – Якщо Аліса вирішить народжувати, то я готовий. Візьму на себе відповідальність.

– Яку? – Олена не пом’якшила запитання, дивилася прямо. – Чим допомагатимеш? Працюватимеш? Чи мати твоя забезпечить?

– Мама сказала, допоможе грошима. Я можу десь підробляти після школи…

– А навчання? Інститут?

– Є заочне…

Олена тільки похитала головою. Добрі слова, але до життя вони не мають відношення.

– Андрію, зрозумій, дитина – це не іграшка. Її потрібно годувати, міняти памперси ночами, лікувати хвороби, постійно хвилюватися за все, платити за все… Це не лише слова «відповідальність». Це кожний божий день, та щоночі…

– Розумію, – обізвався Андрій, але Олена чудово бачила, що розумом так, мабуть, розумів, а от серцем… серцем поки що не відчував усієї тяжкості ситуації.

Коли за хлопчиком зачинилися двері, Аліса майже пошепки запитала:

– Мамо, а ти як думаєш? Що б ти зробила на моєму місці?

Олена довго підбирала слова, а потім просто підійшла, сіла поряд, обійняла за плечі.

– Слухай, доню. Коли ти у мене з’явилась, мені було двадцять вісім. Я вже й інститут закінчила, працювала, і чоловік був поряд. І все одно було дуже важко, особливо спочатку.

– А ти колись пошкодувала, що я у тебе з’явилася?

– Боже, та ти що! – Олена притиснула Алісу до себе. – Ти найкраще, що в мене є. Просто, материнство перевертає життя з ніг на голову. І не завжди це добре, якщо до змін не готовий.

– А якщо я взагалі ніколи не буду готова? – Аліса втомлено видихнула.

– Будеш, обов’язково. Ось закінчиш школу, здобудеш освіту, вибереш шлях, зустрінеш чоловіка… Справжнього.

– Того, хто сам вирішить бути для твоїх дітей батьком, а не того, хто поки що просто, готовий взяти відповідальність, – Олена трохи гірко посміхнулася.

Хвилину вони мовчали.

– Мамо, а якщо я зважусь на процедуру… Я потім не шкодуватиму про це все життя?

– Сонечко, – зітхнула Олена. – Не знаю. Може, будеш. А може, сильніше пошкодуєш, якщо зараз станеш мамою і не зможеш дати дитині все, на що вона заслуговує.

– Тобі б стало легше, якби я таки… позбавилася малюка?

– Знаєш – так, було б легше фінансово. Але по-справжньому це можеш вирішити тільки ти. Я буду поряд – хоч би що трапилося.

Минали дні. У хаті панувала важка тиша. Аліса майже не їла, очі червоні, часто плакала ридма, а вночі погано спала.

Олена взяла вихідний, просто, щоб бути поряд – обіймати, якщо буде скрутно, або мовчати разом, якщо слів не вистачить.

Якось вони зустрілися з батьками Андрія – інтелігентні люди, добрі, але приголомшені не менше. Сказали, якщо що, допоможуть матеріально. Але мати Андрія тихо додала:

– Я все-таки думаю, що їм рано ще поспішати з дітьми. Це надто важко.

А Олена тільки кивнула, бо була згодна повністю.

Настала субота. Ранок, сонце заливає кухню, Аліса вийшла до мами.

– Я вирішила.

У Олени навіть рука з кухлем кави повисла на пів дороги. Очікування завмерло в повітрі.

– Я не готова бути мамою, – тихо, трохи тремтячим голосом вимовила Аліса. – Я хочу закінчити школу, вступити до інституту, трохи пожити для себе.

– А якщо все буде добре, колись стану мамою довгоочікуваній дитині – і зможу дати їй все найкраще.

Олена мовчки відставила кухоль, та міцно обійняла дочку.

– Це твоє рішення?

– Моє. І остаточне.

– Тоді завтра йдемо до лікаря, – твердо сказала Олена. – А сьогодні, просто побудемо удвох.

Все пройшло швидко, без ускладнень. Олена тихо запитала:

– Як ти почуваєшся?

Дочка видихнула:

– Сумно… Але все ж таки правильно.

Минали дні. Через тиждень Аліса знову пішла до школи. Вона нікому нічого не сказала, а всі вирішили – просто хворіла.

З Андрієм стосунки розпалися – кожен розумів, що після такого вже не вийде бути просто друзями, просто підлітками.

Минуло пів року. Аліса намагалася вчитися краще, ніж колись, бо рвалася до університету. Лише іноді, стоячи біля вікна і дивлячись на молодих матусь біля сусідньої пісочниці, вона ніяковіла. Але потім, наче струшувалася і поверталася до життя.

Якось увечері, після тихої розмови на кухні:

– Мамо, – раптом сказала Аліса, – я хочу, щоб ти знала – я не шкодую, що так вирішила. Але, якщо одного разу у мене все-таки буде своя дитина – я стану для неї найкращою мамою на світі.

– Я вірю, люба, – відповіла Олена. – І я вже пишаюся тобою. Дуже-дуже.

І то була правда. Бо материнство – не лише про цікаве положення. Це насамперед про те, щоб допомогти дитині зробити важкий вибір. Не відштовхнути, не зламати, а підтримати та навчити відповідальності.

Аліса поки що не мама. Але вже все розуміє та багато вміє. А Олена… Олена пишається своєю дочкою. Як ніхто у світі. Попри все…

Як вважаєте, слушно вчинила Аліса? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.