Я навіть не вірю, що мама нарешті згадала, що у неї два онуки, а не тільки дитина від брата. Вже не сподівалася, що це станеться, але, як кажуть, не було щастя, та нещастя допомогло. Сподіваюся, що тепер усе буде інакше
Я навіть не вірю, що мама нарешті згадала, що у неї два онуки, а не тільки дитина від брата. Вже не сподівалася, що це станеться, але, як кажуть, не було щастя, та нещастя допомогло. Сподіваюся, що тепер усе буде інакше.
З мамою ми завжди мали непрості стосунки. Після того, як вони з батьком розлучилися і ми переїхали, характер у неї дуже зіпсувався. Напевно, не можна її звинувачувати в цьому: постійна робота, брак грошей, двоє дітей, постійні нерви. Усе це не сприяє на м’якість характеру.
Коли я закінчила школу, брат ще довчався у дев’ятому класі. Я поїхала вступати до Києва, там же потім вийшла заміж, а потім ми з чоловіком поїхали у “захоплююче турне” Європейськими країнами в пошуках заробітку. Університет я вже закінчувала на заочному.
Мама мій вибір супутника життя сприйняла якось відсторонено. Я думала, що будуть моралі, що я гроблю своє життя, виходячи заміж так рано і за хлопця в якого нічого не має, але моралі не було. Взагалі нічого до ладу не було. Вона привітала мене, але якось швидко та прохолодно. Так вітають колег на роботі із чимось незначним.
Я була при надії, коли мені було 25 років. З мамою здебільшого спілкувалася ці п’ять років телефоном, бо після того, як я закінчила навчання, їздити двічі на рік у відпустку вже не виходило. То чоловік іншу роботу знайшов, кудись треба переїжджати та збирати речі, то переселяться в іншу квартиру в тій квартирі наводити порядок, загалом часу не було на поїздки.
Повідомлення про очікування дитини збіглося з новиною про весілля брата. І там також планувалося поповнення. Брат із нареченою і так збиралися одружитися, а позитивний тест лише прискорив цей процес – наречена не хотіла бути на весіллі з животом чи дитиною на руках. Діти в нас з’явилися з різницею у два місяці, дитина брата з’явилася раніше.
Новина про те, що в мене народилася дитина, мамою була сприйнята ніяк. Я пам’ятаю, з яким захопленням у голосі вона дзвонила, коли з’явився племінник, і мамине “ммм, ну, вітаю” на цьому тлі звучало як “та всім начхати”.
Всі розмови з мамою тепер були про те, що вона розповідала як там син брата. І очі у нього розумні, і пальчики маленькі, і крехтить він якось особливо кумедно. Постійно скидала фотки, як вона гуляє з коляскою, як тримає онука на руках, складалося відчуття, що вона там у них живе і постійно з дитиною.
Про другого онука, мого сина, мама майже не питала, фото не просила і взагалі складалося відчуття, що вона не пам’ятає про його існування.
– Та зрозуміло, чому так – просто там дитина прямо перед очима, вона до неї вже звикла. А нашого вона в очі поки що не бачила. Нічого, поїдемо у відпустку, ще проситимеш, щоб мама від тебе та онука відстала, – заспокоював мене чоловік.
У відпустку ми поїхали, коли синові був вже рік та два місяці. Спочатку заїхали до моєї мами, нам дорогою було так ближче. Вона нас прийняла, нагодувала, напоїла, онука на колінах потримала, і за кілька годин втекла гуляти з дитиною брата. Ми прожили у мами тиждень, за цей час нашому синові вона приділила від сили години чотири, хоча дитина до неї тяглася, він в нас взагалі товариська.
З цих чотирьох годин дві вона провела поряд з онуком, бо ми ходили в гості до брата та його дружини. Ми з ними добре спілкуємося, ніякої неприязні ми не маємо. Просто бачимося через обставини рідко.
Мамина поведінка особливо контрастно виглядала на тлі свекрухи, до якої ми поїхали згодом. Вона не знала, як онука посадити, чим пригостити, з рук його не спускала. Хоча в неї ще онучки від дочки є – одній п’ять років, а другій пів року тоді було.
Наступні чотири роки ми до мами їздили відмітитися. Приїхали, привіталися, побули кілька днів, а потім їхали до свекрухи чи кудись на відпочинок. Мамі було не до нас, то чого нав’язуватися?
Перед новим роком мама потрапила до лікарні у передінфарктному стані. Брат тоді був у тривалому відрядженні, а його дружина сиділа із сином на карантині зі скарлатиною. За мамою був потрібен догляд. Я зібралася, взяла відпустку на роботі, підхопила сина та поїхала. Залишити його вдома не було з ким, чоловік постійно працював.
Я маму забрала з лікарні, вона бурчала, що не треба було стрімголов приїжджати, вона б і сама впоралася, але видно було, що їй приємно. Я прибирала, готувала, ходила до аптеки, супроводжувала маму на прийом до лікаря. Син, якому було вже п’ять років, перейнявся важливістю, що він єдиний чоловік у будинку, і допомагав щосили.
Син носив бабусі їсти, стежив, щоб вона не забула випити пігулки, з важливим виглядом торкалася їй чола, переконуючись, що температури немає. Чинно гуляв із бабусею двором, розповідав, які він рослини знає, і коли снігу не буде, він їх покаже, а вечорами розповідав їй казки, бо “після казки краще спиш, а коли спиш, краще одужуєш”.
Я бачила, що мама вже не така відсторонена, вона все більше захоплюється спілкуванням з онуком, вони дуже багато часу проводили разом. Коли настав час нам їхати, мама плакала, вперше на моїй пам’яті вона плакала при розлученні з онуком. Він теж плакав у три струмки, але намагався триматися, адже він чоловік.
– Ви влітку у відпустку приїдете?
– Не знаю, мам, як вийде.
– Ну, коли що, я приїду, заберу онука на літо, чого йому там з вами мучитись в задушливій кімнаті. А тут і ягідки, і нагляд, і з братом завжди можна пограти. А восени заберете, чи я привезу.
Я не мала що сказати від несподіваної пропозиції. Це було наче якесь диво. Мама згадала, що в неї є другий онук! Тепер у мого сина дві люблячі бабусі.
КІНЕЦЬ.