– Та ти мене осоромила, навіщо ти з ним до мене на весілля заявилася? – з претензіями заявила мені донька. Вона аж надто образилася на мене за те, що я прийшла на її весілля не одна, а з своїм чоловіком, який приїхав зі мною з Італії.

Я і справді наважилася прийти на весілля доньки з італійцем, адже вважала, що маю на це право, адже з чоловіком я давно розлучена, за свій кошт зробила це весілля, а на весілля доньці я подарувала квартиру, а Патриціо аж тисячу євро від себе дав.

Дочка моя знала, що я в Італії з чоловіком живу, бо не раз до нас приїжджала, і Патриціо приймав її у себе вдома. Та вона не сподівалася побачити Патриціо у себе на весіллі.

А я навпаки, сподівалася, що вона його запросить. Дочка цього не зробила, але оскільки ми не з пустими руками прийшли, то я вважаю, що нічого поганого я не зробила, коли прийшла з теперішнім чоловіком.

Підкинув дров у вогонь і мій колишній чоловік. На весіллі він підігравав дочці, сидів дуже сумний і ображений, чим ще більше заряджав публіку.

Таким чином на весіллі всі гості дивилися не на молодят, а на мене з італійцем. І донька через це зробила мене винуватою.

Хоча насправді я не винна ні в чому, навіть в нашому з чоловіком розлученні. Спочатку як ми лише одружилися, все було добре. Але вже в сімейному житті з’ясувалося, що чоловік не хоче нічого робити, в тому числі і заробляти гроші.

Скільки я йому пояснювала, скільки просила, що треба щось робити якщо не заради нас, то хоча б заради дочки, але він казав, що йому усього вистачає, а дочці як треба буде, то вона сама собі на все заробить.

Проте я була протилежної думки, я вважала, що ми, батьки, маємо допомогти своїй дитині, щоб хоч вона могла краще жити, ніж ми.

Тому, коли нашій дочці виповнилося вісімнадцять, я вирішила, що прийшов час змінити своє життя. Я подала на розлучення і поїхала на заробітки в Італію.

Тут я зустріла Патриціо, я доглядала його маму, і спочатку навіть не думала, що у нас може щось вийти. Але ми почали спілкуватися, а потім наша дружба переросла у щось більше.

Ми стали жити разом, але я продовжувала працювати, щоправда, тепер уже на іншій роботі, а гроші я відкладала, бо хотіла дочці квартиру купити.

І мені це вдалося. Я якраз встигла купити квартиру, і подарувати її на весілля дочці. Як же я пишалася собою, адже мені таки вдалося досягти своєї мети.

На весілля я приїхала разом із Патриціо. Він був чемним, привітним і приніс подарунок молодятам. Ми не викликали великий шум, але родичі та друзі почали обговорювати мій вчинок. Замість того щоб радіти за молодих, вони говорили про мене.

Донька зустріла нас з холодним поглядом. Вона не сказала нічого, але було видно, що вона розчарована. І хоча я робила все можливе для її щастя, допомогла з покупкою квартири і організацією весілля, вона вважала, що я повинна була приїхати одна і не привертати увагу до себе на її святі.

Бо всі говорили не про весілля, а про те, яка я безсовісна – привезла при живому чоловікові італійця додому.

На наступний день донька мені висловила все, що вона про мене думає, і що вона бачити мене більше не хоче, бо я своїм вчинком осоромила її і перед гостями, і перед батьками її чоловіка.

При цьому, вона не подякувала ні за те, що я їй весілля шикарне зробила, ні за те, що я квартиру купила. Та й Патриціо теж не з пустими руками прийшов, він точно подарував більше, ніж рідний тато.

Але при всьому цьому переліку дочка лише побачила погане – я її осоромила, бо прийшла не одна.

Мені і прикро, і неприємно, я і справді не розумію, що я зробила не так? Невже я не мала права так вчинити?

Джерело