Я народилася в маленькому містечку в багатодітній сім’ї, де звикли ділити все порівну.

Жили ми скромно, але мені пощастило вийти заміж за досить заможну людину зі столиці. Чоловік мій, хоч і заробляв добре, теж був скромним і невибагливим.

Незабаром у нас з’явилася дівчинка Наталка, а потім і хлопчик Іванко. Чоловік працював, а я займалася будинком та вихованням дітей. Сидіти на шиї у чоловіка зовсім не хотілося, і я вийшла на пів ставки на роботу.

Дітей ми не балували, але вони мали все необхідне для життя і навчання. Однак, якщо син із донькою просили щось купити, ми ніколи не відмовляли. Наше чудове життя зруйнувалося, коли чоловік загинув у відрядженні – нещасний випадок. Тепер головою сім’ї стала я.

Добре, що мої батьки та родичі чоловіка з радістю зголосилися допомогти мені й з дітьми, і з побутовими труднощами. Я змогла вийти на повну ставку – знайшла підробіток біля дому.

Потроху забувала про своє горе, працюючи з усіх сил, а єдиний вихідний повністю присвячувала дітям. Одного дня Наталка заявила, що вже доросла, і надалі буде сама ходитиме магазинами купувати собі одяг.

Я була навіть рада такому рішенню, бо не хотілося витрачати свій єдиний вихідний на шопінг доньки, замість прогулянки парком, адже в мене ще був молодший син.

Це була моя помилка. Одного разу, розбираючи шафу дочки, я виявила, що в неї величезна кількість речей, багато з яких були навіть з етикетками, деякі повторювалися: дві червоні спідниці, три чорні водолазки, дві абсолютно однакові сукні.

Коли я покликала Наталку, щоб розібратися в цій незліченній кількості суконь, спідничок та кофтинок, несподівано для себе отримала холодну відмову. Дочка сказала, що їй не хочеться там копатися.

– Але ж багато речей ти навіть не одягала, – сказала я. – Вони зовсім нові. Давай віддамо їх нужденним або твої старі речі віднесемо до притулку.

На мою пропозицію дочка відповіла зневажливим поглядом і сказала, що це не моя справа, і якщо я вже прибралася в її кімнаті, то можу йти. Я була вкрай розчарована такою відповіддю і спробувала з’ясувати причину поганого настрою, проте Наталія ввімкнула музику та вдягла навушники. Я зрозуміла, що розмова закінчена.

Можливо, якби я тоді посварила її, все було б інакше, але я відпустила ситуацію і пішла до себе.

Наташа була тоді у 9 класі. Пізніше вона почала просити більше кишенькових грошей, сказала, що збирає на новий телефон, але шафа продовжувала захаращуватися речами. А я, як і раніше, шкодувала її та не сварила, адже діти ростуть без батька.

Напевно, мені так було спокійніше: син активно проводить дозвілля, відвідуючи спортивні гуртки, а у вихідні парки розваг, а дочка втішається одягом.

Після 9 класу Наташа пішла на курси фотографії та знадобилося ще більше грошей: потрібен фотоапарат, об’єктив для нього, світло та інше. Я все купувала і була рада, що вона хоч чимось займається (вступати вчитися вона не збиралася нікуди).

Після курсів у неї трапилося велике кохання з бурхливим розставанням, сльозами та депресією. Я знову шкодувала дочку і зайняла грошей, щоб купити їй ноутбук, який так необхідний для фотографа-початківця, та й соціальні мережі вже увійшли в моду.

Найдивовижніше це те, що дочка ніколи не дякувала мені. Всі покупки, навіть найдорожчі, викликали лише поблажливу усмішку, але слова “дякую” я не чула. Син же нічого не просив, але водночас ставив мені цим докоряти та, за прикладом старшої, став мені все частіше хамити і йти.

Я зрозуміла, що більше не є для них авторитетом і просто втрачаю дітей, але як повернути наші колишні добрі стосунки назад – не розумію.

КІНЕЦЬ.