Степан повертався додому з новорічного корпоративу. Таксі неквапливо їхало нічним містом, що палало різнокольоровими вогнями. Було 30 грудня. “А ця новенька Оксана, справді, хороша. Дурнувата, але нічого. Мені, ж не дітей з нею ростити, як то кажуть. А ось для дечого іншого цілком згодиться. Набридне – звільню”.

Степан хіхікнув задоволений своїми думками. Так, він був одружений, і його дружина Софія його цілком влаштовувала, як дружина, вона хороша господиня, чудова мати, з нею не соромно з’явитися в суспільстві, але останні роки шлюбу, як жінка вона Степана мало цікавила. Сам він був керівником відділу у великій фірмі, значився на хорошому рахунку у начальства, заробляв цілком пристойно і загалом був собою задоволений.

У квартирі було тихо. Дружина і дочка, звісно, давно вже спали.

— Скільки разів казав, гірлянду на ніч вимикати. Не вистачало пожежі ще. – Невдоволено пробурчав Степан, помітивши, що ялинка, яка стоїть у вітальні, мерехтить різнокольоровими вогниками.

— Ви хто такий? – Степан насупив брови. У вітальні на розкішному дивані сидів чоловік у костюмі Діда Мороза.

— Дід Мороз. – Відповів той, хто сидів, і погладив білосніжну бороду.

— Який ще Дід Мороз? Ми не замовляли. І навіть якщо Софія без мене замовила, то що ви робите тут уночі, коли всі сплять? Як ви взагалі увійшли? – Степан почав злитися.

— Не замовляли. – Посміхнувся Дід Мороз. – Та й не до Мілани я прийшов, а до тебе. А впускати мене немає потреби.

— До мене? Це що жарт такий? А, я все зрозумів, ви злодій. Спеціально так вбралися, на випадок, якщо господарі застануть. Залишайтеся на місці, а я дзвоню куди треба. – Степан позадкував до дверей, одночасно нишпорячи по кишенях у пошуках телефону.

— Кажу ж, не злодій я, а Дід Мороз. – Дід Мороз клацнув пальцями, і двері за спиною Степана зачинилися з приглушеним клацанням. Степан смикнув за ручку, двері не піддалися.

— Маячня якась. Ну і що тобі треба, Дід Мороз. – Тепер усміхнувся Степан. Він вирішив, що якщо це чийсь жарт, то простіше буде підіграти.

— Тут справа не проста і розмова не швидка. Ти сідай. – Дід Мороз вказав на невеликий пуф, який одразу ж під’їхав до ніг Степана. Степан сів, намагаючись розгледіти в напівтемряві мотузку, за допомогою якої можна було виконати такий трюк.

— Знаєш, Степане, я ж не завжди отримую листи з новорічними проханнями. Іноді й писати не потрібно, достатньо подумати щиро. Хоча від Міланки твоєї я лист отримав, ось він. – Дід Мороз дістав із кишені акуратно складений листок, розмальований сніжинками. – Прочитаєш чи мені самому?

— Сам. – Степан вихопив листок. Лист був написаний дитячим нерівним почерком, з помилками.

Дорогий Дідусь Мороз, з Новим роком! Мене звати Мілана, мені 6 років. Наступного року я піду до школи. Я намагалася поводитися добре, щоб не засмучувати маму, тата і тебе. У мене багато іграшок і є рибка Боня. Інших тварин мені не можна, у мене алергія. Не даруй мені нових іграшок та інших подарунків. Краще зроби так, щоб мій тато проводив більше часу зі мною. І розповідав мені казки на ніч, як раніше. Дякую. До побачення».

Нижче був намальований цирк і чоловічки, що тримаються за руки. Поруч було підписано «мама», «тато», «я».

Степан не міг збагнути, чи це почерк його дочки. Він знав, що Софія водить доньку на розвивальні заняття, де Мілана вчиться писати, читати і рахувати. Кілька разів Міланка показувала батькові зошити з виконаними завданнями, за які отримувала сонечка. Але Степан переглядав їх побіжно.

Так, три роки тому, до підвищення, Степан, і справді, читав доньці казки перед сном. Невже Мілана все пам’ятає. Раніше у вихідні вони ходили в зоопарк або цирк чи просто в парк на прогулянку. Але потім такі спільні походи стали все рідше. Степан навіть не зміг згадати точно, коли востаннє вони вибиралися кудись сім’єю. Начебто рік тому, ходили в парк атракціонів. Частіше дружина з донькою ходили кудись у компанії подруг та їхніх дітей.

— А ти який подарунок доньці приготував? – Запитав Дід Мороз ошелешеного Степана.

— Я? Дружина щось купила… інтерактивне… я не пам’ятаю. – Зізнався пониклий Степан.

—До речі, про Софію. Для неї хоч подарунок готовий? – Дід Мороз примружився.

— Готовий! – Степан пожвавився. – Браслет, біле золото, із сапфірами.

— Прекрасний вибір, тільки Софія зовсім про інше думає.

— Про що? – Степан знову поник, почувши нотки докору в голосі Діда Мороза.

— Згадувала вона нещодавно, як ти, ще в студентські роки в кафе її запросив. Потім виявилося, що в тебе грошей не вистачило. Вона зі своїх додала. Тобі соромно так було, що ти боявся очі на неї підняти. Вона тоді тебе перший раз на прощання поцілувала, щоб ти зрозумів, що не за це їй подобаєшся. Про квіти згадала. Як цілий оберемок нарвав, коли їздили на озеро купатися. І з цими квітами освідчився їй.

Прикро їй і сумно, що зараз ти їй уваги не приділяєш. А вона он як старається. Ще згадувала, як після весілля вам жити ніде було, і, щоб ви зайвих грошей на орендовану квартиру не витрачали, твої батьки запросили вас пожити перший час у них. Як вечорами збиралися всі на кухні, чай пили. Ти сам хоч батькам коли востаннє телефонував?

Степан довго не відповідав. У голові проносилися картинки. Ось він побачив Софію вперше. Косинка з’їхала, плечима розсипалося солом’яне волосся, на щоці пил, а сама посміхається і очі веселі, світяться. Це був студентський суботник. А на весіллі, якою красивою вона була, навіть у простій скромній білій сукні, як справжня принцеса.

Ось купили першу квартиру в іпотеку, переїхали. Ще навіть меблі не всі придбали. Софія на коробках вечерю накрила, з приводу новосілля. На коробках, але зі скатертиною, зі свічками. Вона завжди вміла створювати затишок. А ось вона радісна вибігає з ванни – тест позитивний. І багато всього іншого. Софія і зараз мала чудовий вигляд, доглянута, охайна, навіть удома. І фігура в неї як у дівчини залишилася. Очі тільки не світяться, а ніби сумною поволокою затягнуті.

— Батьки? – Перепитав прокинувся Степан. – Софія телефонує. – Зрозумів, я зрозумів. – Степан не дав Дідові Морозу заговорити.

— Це добре, якщо зрозумів. – Дід Мороз усміхнувся. – Тоді з наступаючим. А мені пора. – Дід Мороз дістав із кишені невелику записничку. Так, хто там у мене далі? Собко Оксана Іванівна. Цікава дамочка. Чоловіка свого, який на двох роботах практично без вихідних гарує, кинула. Дитину матері старої прилаштувала. Вирішила начальника свого нового охомутати, із сім’ї вивести. Пожити за його рахунок, квартирку, машину випросити, а потім теж кинути. Тому що на біса він їй здався, лисий дурень. Так, так саме так днями вона своїй подрузі й сказала.

— Оксана Іванівна? – Степан провів рукою по волоссю. Невже з його рідкісним волоссям справді все так сумно.

— Вона. Ну, прощавай, Степане. – І Дід Мороз просто розчинився в повітрі. Ніби його й не було.

Залишок ночі Степан просидів задумавшись. Коли він вийшов із цього стану, телефон показував 7 ранку. «Але ж колись я непогано справлявся» – подумав про себе Степан, намагаючись знайти в кухонних шафах борошно і цукор. Через 30 хвилин квартира наповнилася ароматом рум’яних млинців.

— Навіть смачніші, ніж мамині! – Оцінила Міланка, наминаючи третій млинець.

— Це точно. – Підморгнула доньці Софія. – Дякую. – Прошепотіла вона чоловікові й усміхнулася, блиснувши зеленими очима.

— А ввечері ми їдемо до батьків на дачу. Свіже повітря, ялинки справжні. Краса. Вранці підемо на снігокаті кататися. Снігу там багато, не те що в місті. Хто за? – Степан, усміхаючись, озирнувся сім’ю.

— Я! Я! – Міланка замахала руками.

— А батьків ти попередив? – Захвилювалася Софія.

— Звісно, зранку зателефонував батькові. Мама вже свій фірмовий салат готує. Я м’ясо замариную, овочі купимо, що там ще. І тобі біля плити не стояти. – Степан поклав долоню на маленьку руку дружини. Софія посміхнулася у відповідь.

— Фірмовий салат Віри Петрівни мені, звісно, не перемогти, але й без мого фірмового торта ми не залишимося.

— Тоді ми з Міланою в магазин, щоб тобі не заважати. Міланка, збирайся. – Скомандував Степан.

Задоволена дівчинка поспішила в кімнату, одягатися. Степан обійняв дружину і ніжно поцілував у скроню.

— З Новим роком, кохана. – Прошепотів він.

— З новим щастям, коханий. – Відгукнулася Софія.

Любіть. Кохайте. Цінуйте. Родина – це найцінніший подарунок.

КІНЕЦЬ.