Я мрію про дитину, але рахую в голові кожну копійку і розумію: ми не витягнемо. Сергій віддає колишній майже половину зарплати на аліменти, а та, замість купувати дітям речі, витрачає гроші бозна на що і ще вимагає більше. Я заробляю мінімалку, ледве тягну оренду, комуналку і свою Марічку. Наші спільні плани розсипаються щоразу, коли приходить новий лист з суду чи нова погроза про збільшення виплат

Я мрію про дитину, але рахую в голові кожну копійку і розумію: ми не витягнемо. Сергій віддає колишній майже половину зарплати на аліменти, а та, замість купувати дітям речі, витрачає гроші бозна на що і ще вимагає більше.
Я заробляю мінімалку, ледве тягну оренду, комуналку і свою Марічку. Наші спільні плани розсипаються щоразу, коли приходить новий лист з суду чи нова погроза про збільшення виплат.
Якщо чесно, я ніколи не думала, що можу боятись щастя. Але от я стою посеред кухні, стискаючи в руках список покупок, і думаю: а може, нам не треба ще однієї дитини?
Може, краще триматися за те, що маємо? Бо гроші, ці гроші, стали між мною і моєю мрією. Сергій намагається бути оптимістом, але я бачу: він сам ледве зводить кінці з кінцями після кожної виплати аліментів своїй колишній.
А я працюю в магазинчику на пів ставки, бо треба бути вдома для Марічки, моєї донечки від першого шлюбу. Іноді мені здається, що ми – як та підбита чайка, яка хоче злетіти, але хтось тримає її за крило.
Того вечора ми з Сергієм сиділи на кухні, і я обережно завела розмову:
– Сергію, ти думаєш, ми зможемо дозволити собі ще одну дитину?
Він підняв на мене втомлений погляд і довго мовчав. Потім обережно спитав:
– А ти цього справді хочеш, Оленко?
Я тільки кивнула. Хотіти-то хочу… А чи можу?
Наші розмови все частіше обертались довкола грошей. Кожен місяць Сергій віддавав своїй колишній майже половину зарплати, а та примудрялася вимагати ще. Одного разу він приніс додому листа:
– Знову хоче більше, – промовив крізь зуби.
– Каже, що все подорожчало, дітям потрібні куртки і гуртки.
Я сіла навпроти нього:
– А ти бачив ті куртки на дітях? Вони в тих самих старих ходять, що й восени.
Він тільки зітхнув:
– Нічого не доведеш. Суд повірить жінці з дітьми.
Я стискала в руках чашку так, ніби могла вичавити з неї якусь відповідь. Мені шкода було Сергія. І себе. І наше нероджене маля, про яке я ночами мріяла.
Коли ми тільки почали жити разом, мені здавалося, що тепер усе буде добре. Я пережила важке розлучення, піднімала Марічку одна, працювала без вихідних. А тут – добрий, лагідний Сергій, який прийняв мене і мою доньку. Він приходив з роботи з хлібом і молоком, обіймав мене біля плити і казав:
– Я завжди мріяв про справжню родину. Ми все подолаємо.
Тільки тоді я не знала, що “все” – це не тільки рахунки і зла свекруха. Це ще й “вічно невдоволена” колишня дружина, яка вважала, що Сергій має їй усе життя винен.
Одного разу, коли ми поверталися з Марічкою з прогулянки, я почула, як Сергій говорив телефоном на подвір’ї:
– Наталю, я дав тобі, що обіцяв. Я не можу більше. І я теж маю право жити.
Він різко кинув телефон на лавку і, побачивши мене, спробував усміхнутись. Але я знала: йому важко. І мені теж.
Тієї ночі я довго не могла заснути. У голові крутилися думки: скільки ще триватиме ця бійка за гроші? Чи вистачить нам сил на себе, не те що на ще одну дитину?
Я обережно торкнулася його плеча:
– Сергію, а якби ми подали до суду на зміну умов опіки? Щоб діти були більше з тобою?
Він гірко посміхнувся:
– Вона піде на все, щоб нас втопити в бруді. Скажуть, що я поганий батько. Що я не забезпечую дітей належно.
Я пригорнулась до нього:
– Але ти добрий батько. І діти це знають. І я це знаю.
Він обійняв мене. В ту мить ми обоє знали: в нас є тільки ми. І більше ніхто.
Після того вечора я почала рахувати бюджет. До копійки. Я відмовилася від нової куртки, від манікюру, навіть від маленьких радощів типу кави з тістечком у кав’ярні. Ми почали відкладати. На що? На надію.
Одного разу, коли Марічка принесла мені малюнок – наша сім’я біля великої різнокольорової хатки, я не витримала і розплакалася. Вона витерла мені сльози своїми маленькими пальчиками:
– Мамо, все буде добре. Я знаю.
І я теж захотіла вірити.
Та якось увечері, коли я вже складала покупки на стіл, Сергій підійшов до мене і, затинаючись, сказав:
– Оленко… Мені сьогодні знову дзвонила Наталя. Вона погрожує судом. Хоче збільшити аліменти.
Я сіла. Сил сперечатися не було.
– І скільки ще? – спитала я тихо.
– Додатково 2000 гривень щомісяця.
В голові стукало: дві тисячі, дві тисячі… Це стільки, скільки ми відкладали кожного місяця на наше “потім”.
Я підняла очі на Сергія:
– Ти колись сам вирішиш це питання? Чи ми все життя будемо платити за її примхи?
Він опустив голову.
Я мовчки вийшла на балкон. Повітря було прохолодним, але я не відчула холоду. Дивилась на нічне місто і думала: може, я сама собі винна? Може, я мала зрозуміти, що разом із Сергієм я взяла й увесь його тягар?
Але ж любов не вибирають, правда?
І от я стою тут, із цим списком покупок, і думаю: чи зможемо ми колись дозволити собі ще одну дитину? Чи буде час, коли гроші перестануть керувати нашими мріями? Чи достатньо в нас сили і любові, щоб витримати це випробування?
А як ви думаєте: чи варто будувати великі мрії на хиткому ґрунті, сподіваючись, що одного дня він стане міцним? Чи, може, краще тверезо зважувати кожен крок і не ризикувати серцем?