Варення з вишні виглядало бездоганно — густе, прозоре, з яскравим насиченим кольором. Катерина акуратно протерла край банки, щільно закрутила кришку і поставила її в пакет, де вже лежали дві інші баночки з варенням, домашні пиріжки та коробка якісного чаю. Не надто багато, але й не з порожніми руками.

– Катя, ти готова? — зазирнув у кухню Андрій. Він уже був одягнений, тримав у руках ключі та нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Таксі за кілька хвилин під’їде.

— Майже, — усміхнулася вона, ховаючи хвилювання за доброзичливим тоном. – Думаєш, мамі сподобається варення?

— Та кинь, це зайве, — махнув він рукою. — Мама і так нас добре прийме навіть без подарунків.

Йому легко казати. Для його матері він улюблений син, неоціненний і неповторний.

А ось для невістки, з якою вони бачилися лише один раз — на весіллі три місяці тому, — цей візит означав перший серйозний іспит: як її сприймуть у рідному домі чоловіка.

— Я хочу справити гарне враження, — відповіла Катерина, одягаючи пальто.

— Ну ти справді зациклилася, — посміхнувся Андрій. – Мама проста жінка. Це ж не церемонія якась.

Проста… Може, й так. Але Тамара Вікторівна працювала завучем у школі, а на весіллі була одягнена з таким смаком, що здавалася світською левицею.

І запитання ставила відповідні, наприклад, хто батьки нареченої та де вони працюють.

– Речі зібрала? – Запитав Андрій, допомагаючи дружині застебнути кардиган. — Адже ми на два тижні їдемо.

– Так, все зібрано.

До вокзалу їх довезло таксі, а потім двогодинний потяг доставив до невеликого містечка, де Андрій провів своє дитинство. Тут жили його мати та молодша сестра.

— Андрійко! — радісно вигукнула Тамара Вікторівна, коли вони зійшли з поїзда.

Вона стояла на платформі, одягнена бездоганно — у стриманій сукні, з ідеальною зачіскою. На вигляд їй можна було дати десять років менше, ніж було насправді.

Обійнявши сина, вона тепло, але стримано привітала невістку:

— Доброго дня, Катю. Сподіваюся, дорога не надто вас втомила?

— Ні, все гаразд, дякую, — усміхнулася Катерина, простягаючи пакет. — Привезла трохи домашнього варення та пиріжків. І смачний чай.

— Ох, не треба було, — Тамара взяла пакет кінчиками пальців, наче вона могла забруднитися. — У нас і так все готове до вечері.

Будинок Тамари Вікторівни виявився просторим, доглянутим особняком на тихій вулиці. Усередині — бездоганна чистота, світлі шпалери, масивні дерев’яні меблі та безліч сімейних фотографій: Андрій у дитинстві, Наташа у шкільній формі, спільні знімки на тлі новорічної ялинки.

— Ти житимеш у гостьовій кімнаті, Катя, — повідомила Тамара, показуючи будинок. — А Андрійко, звичайно, у своїй. Ми тут традиції вшановуємо.

Катерина запитливо подивилася на чоловіка. Той лише знизав плечима:

— Мамо, ми ж чоловік та дружина.

— Я пам’ятаю, синку, — усміхнулася Тамара тільки губами. — Але в моїй хаті — мої правила. Не ображайся, Катю. Це лише на два тижні.

— Звичайно, нічого страшного, — поспішила погодитись та.

Вечеря пройшла в компанії Наташі — мініатюрної копії матері, з тими ж уважними очима і стиснутими губами. Розмова йшла мляво.

Катерина розповідала про роботу в бібліотеці, про плани, але відчувала на собі постійні погляди, які майже оцінювали.

– А батьки твої зараз де? – Запитала Тамара, розливаючи чай.

– У відрядженні. Тато часто у роз’їздах.

– Цікаво, а чим він займається?

— Він працює в адміністрації.

– У якій саме?

– Обласний.

– Ось як!

– Тамара кинула швидкий погляд на дочку. – І ким там?

– Радником.

— Просто радником? Чи за певними напрямками?

— Мамо, годі допитувати, — втрутився Андрій.

— Тато Каті працює у обладміністрації. Пристойна людина, я тобі казав.

— Я просто цікавлюся, синку, — м’яко, але наполегливо відповіла Тамара.

— Хотіла краще дізнатися про нашу нову родичку.

Перший день пройшов у напруженій ввічливості. Другий почався із прохання допомогти прибратися.

— Покажи, на що здатна молода господарка, — усміхнулася Тамара. — Сподіваюся, що в столиці ще вчать прибиранню?

Катерина старанно терла, мила, протирала, намагаючись відповідати вимогам свекрухи. Але, здається, жодна річ не відповідала стандартам.

– Доню, ти ніколи вікна не мила? — зітхнула театрально Тамара, розглядаючи скло. – Дивись, які розводи. Давай, я покажу як правильно.

До вечора руки Катерини горіли від хімії, а настрій упав нижче чим нікуди. Розставляючи посуд, вона почула мовчазне виправлення з боку Тамари.

— Вибачте, знов не так?

— У нас у сім’ї заведено інакше, — холодно відповіла свекруха. — Хоча, звісно, ​​звідки тобі знати наші звичаї.

За обідом Наталка з ентузіазмом розповіла історію про сусідку, яка вийшла заміж вдало – тепер катається на “Мерседесі”.

– Уявляєш, її Сашка забезпечив все сам! Адже дівчинка зі звичайної родини.

– Молодець, звісно, ​​- кивнула Тамара. — Ось що означає вибрати хорошого чоловіка. А як твій Вадим? Досі на “Фольксвагені”?

– Хоче змінити машину, – Наташа кинула багатозначний погляд на Катерину. — Тільки все сам, без батька.

Катерина відчула, як обличчя заливає фарба. Натяк був зрозумілий: донька чиновника, міська красуня, причепилася до простого хлопця.

— У мого батька не такі вже й великі зв’язки, як здається, — тихо сказала вона. – Ми самі забезпечуємо себе.

— Ну, звісно, ​​мила, — поблажливо посміхнулася Тамара. — Бібліотекар та інженер — це також дохід.

Андрій мовчав, уткнувшись у тарілку. Коли Катерина злегка штовхнула його ногою під столом, він лише знизав плечима:

– Мамо, давай без цього. Ми живемо нормально.

— Я й не говорю, що погано, — відповіла Тамара. — Просто комусь більше пощастило з батьками, аніж іншим.

Увечері, коли Катерина розчісувала волосся перед дзеркалом у гостьовій, у кімнату зайшов Андрій.

— Не звертай уваги, — сказав він, сідаючи на ліжко. — Мама просто звикає.

– Звикає? Та вона мене не помічає! Переробляє все за мною, постійно натякає на щось.

— Та годі, — махнув він рукою. — Мама завжди така. Пам’ятаєш, я розповідав про Олену? То вона її взагалі прогнала.

– І ти вважаєш це нормальним? Що твоя мати тисне на всіх твоїх дівчат?

— Ну, вона просто… захищає по-своєму.

– Від чого? Від жінки, яку ти сам вибрав? Від мене?

Андрій скривився:

— Катя, ну не накручуй. Потерпи. За два тижні будемо вдома.

Він цмокнув її в щоку і пішов у свою кімнату, залишивши її одну з вантажем на душі.

Наступного дня Тамара Вікторівна оголосила, що в них будуть гості — сусіди та кілька колег зі школи.

— Катю, ти допоможеш мені приготувати щось до приходу гостей? — спитала Тамара Вікторівна. Це прозвучало скоріше як наказ, ніж питання. — Хотіла б подивитись, як ти вмієш готувати. Мабуть, мама тебе навчила?

День розпочався як випробування на кулінарні навички. Катерина чаклувала над салатами та закусками під суворим поглядом свекрухи, яка коментувала кожен рух, виправляла кожен крок.

— Ні, ні, у нас так не роблять. Огірки ріжемо тонкими кружальцями, — Тамара забрала у неї ніж і показала приклад. — Хіба у вашій родині ніхто не їв звичайний салат?

До вечора Катерина почувала себе ніби після марафону — виснажена, втомлена, з ниючим напруженням у кожному м’язі. Гості — шість людей, переважно жінки середнього віку та двоє чоловіків — з цікавістю розглядали невістку зі столиці.

— То це вона, та сама? — голосно промовила пишна дама в кольоровій сукні. — Донька важливого чиновника?

— Чула, чи батько у вас дійсно працює в адміністрації? – Додала інша. — Не просто так?

Катерина трохи зніяковіла:

– Так, він радник. Але не такий вже й високий піст.

— Скромничає, — усміхнулася Тамара, переглянувшись із гостями. — Усі ці столичні дівчата такі потайливі, коли справа доходить до зв’язків. Правильно, Катюша?

За столом розмови набирали обертів. Обговорювали, як чудово склалося життя у Наталки, який талановитий Андрій, і яку «підтримку» вони явно одержують від родини Катерини.

— Ми самі заробляємо, — нарешті вона не витримала. – Ніхто нам нічого не купував.

– Ну, буває, – кивнула сусідка. — Як ті ж Сидоренки — синові квартиру ніби подарували, а потім виявилось: іпотека на все життя. А всі думали великі люди.

— Ви натякаєте, що я брешу? — голос Катерини здригнувся.

— Що ти, рідна, — м’яко увійшла Тамара. — Просто ми тут простіше живемо. У нас все чесно, знаємо одне про одного все. А у столиці, кажуть, легко створити гарну легенду.

З кожним днем ​​терпець Катерини уривався. До кінця першого тижня вона майже не спілкувалася ні з Тамарою, ні з Наталкою.

Відносини з Андрієм також стали натягнутими. Він уникав розмов про матір, а вечорами вважав за краще компанію друзів домашньому затишку.

Одного ранку, спустившись на кухню, Катерина застала Тамару та Наташу за жвавою розмовою. З її появою вони замовкли.

— Здрастуйте, — привіталася Катерина.

— І тобі доброго ранку, — коротко відповіла свекруха. – Чай на плиті.

Катерина налила собі та сіла за стіл. Тиша тиснула, як вантаж.

– Я отримала повідомлення від мами, – почала вона, намагаючись говорити рівно.

— Вони з татом повернуться за тиждень. Запрошують нас з Андрієм на вечерю.

– Ось як! — пирхнула Наташа.

— Ваш радник вирішив відвідати простих смертних?

– Наталко! — вдала, що засуджує дочку Тамара, хоча в голосі не було навіть натяку на докір.

– А що? Усі знають, як мешкають столичні начальники. Для них ми – пил під ногами.

– Мій батько не такий, – спокійно, але твердо відповіла Катерина.

— Звичайно, звичайно, — сухо сказала Тамара. — У нас у місті також є адміністрація. Знаємо, як там працюють ці радники… Хабарі, відкати…

– Мій батько чесна людина! – різко встала Катерина, розплескавши чай. – Він усе життя працював чесно!

– Правда? — Наталка із сумнівом похитала головою. — А особняк він на свою зарплату купив? Не ображай нас, Катю.

— У нас немає особняка! Ми живемо у звичайній

квартирі!

— Досить прикрашати, — відрізала Тамара. — Андрій казав, що ви їздили до вас на дачу. Будинок два поверхи, басейн — не особняк, то де ж він?

Катерина завмерла. Дача справді була — маленький будиночок, який батько будував роками, і басейн, збудований із братом лише кілька років тому. Але тепер це звучало зовсім інакше як символ багатства, якого в неї ніколи не було.

— Ви все не так зрозуміли, — почала вона, але Тамара знову перебила:

— Катю, ми прості люди. Не любимо гри у скромність. Андрійко — добрий хлопчик із доброї родини. Він гідний більшого, ніж дівчина, яка соромиться свого коріння і бреше постійно.

У цей момент у кухню увійшов сонний Андрій.

– Що за шум? – позіхнув він. – Чути навіть у спальні.

— Твоя мати вважає мене брехухою, а сестра — що мій батько хабарник, — випалила Катерина.

Андрій зітхнув:

— Мамо, ми ж домовлялися…

— Про що ви домовлялися?

— Катерина переводила погляд із чоловіка на свекруху.

Тамара встала, схрестивши руки:

— Я просто хочу знати правду про твою родину. Хто ви насправді.

– І що сказав ваш син?

— Що ти скромна, з хорошої родини, — зітхнула Тамара. — А я бачу: тут щось не так. Бібліотекар, що працює за копійки, батько, який є «радником», але ніхто не знає з яких питань… Схоже на гру.

Катерина відчула, як очі починають щипати сльози:

— І ти дозволяєш їм так говорити про мене? Про мою родину?

— Катя, ну заспокойся, — потер очі Андрій. – Мама просто переживає. Вона не зі зла.

І цієї миті всередині щось зламалося. П’ять днів принижень, косих поглядів, саркастичних зауважень. І чоловік, який жодного разу не став на її бік.

– Знаєте що? — Катерина випросталась. — Ви маєте рацію, Тамара Вікторівно. Я справді не та, за кого себе видавала.

Свекруха кинула переможний погляд на сина: “Я ж говорила!”

— Мій батько — заступник міністра із соціальних питань. Ми ніколи цим не хвалилися, тому що в нашій родині цінують людину за те, ким вона стала, а не за те, ким є її батьки.

Повисло важке мовчання.

— Я мовчала, бо хотіла бути прийнятою як Катерина, а не як донька чиновника. Але для вас важливіше титул, ніж душа.

Вона обернулася до Андрія:

— Я їду. Сьогодні. І не впевнена, чи хочу, щоб ти був поряд.

За дві години таксі вже везло її на вокзал. У вікно вона бачила, як Тамара Вікторівна нервово ходила двором, намагаючись комусь додзвонитися. Напевно, перевіряла інформацію.

Через тиждень, коли Катерина повернулася до роботи у бібліотеці, її телефон буквально горів від дзвінків та повідомлень від Тамари та Наташі.

Виявилося, вони дізналися, що її батько справді обіймає високу посаду. І що невдовзі у їхньому містечку відкривається культурний центр — за участю саме його імені.

Андрій повернувся до столиці за три дні після неї. На порозі стояв букет розміром із нього, а в очах — провина.

— Пробач мені, — сказав він одразу. — Я поводився як останній егоїст.

– Так, – спокійно погодилася вона. – Саме так.

— Мама просить вибачення. Вона не знала…

— У тому й річ, Андрію. Їй важливо не хто ти, а чий ти родичі. І тобі, здається, також.

Катерина зачинила двері, залишивши чоловіка на майданчику з квітами та жалем. Усередині було пусто, але спокійно.

Вона зрештою зрозуміла: не гроші, не статус, не зв’язки визначають людину. Тільки одне – повага.

А її не можна купити чи отримати у спадок. Або вона є, або ні. А в них її не було.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?