Павло прожив удівцем два роки, а потім привів у квартиру Наталю і сказав десятирічному синові Мишкові:

– Ось тітка Наташа, вона тобі замість мами буде. Слухай її.

Тітку Наташу Мишко ще б витерпів, але разом з нею у квартиру, а головне – в його кімнату, заселився її дванадцятирічний син – Влад.

У квартирі з’явилося багато нових речей: штори, килимки, серветки. Полиці серванту тепер нагадували вітрину крамниці, де продають кришталь. Зате кудись зникла мамина фотографія, яка там стояла.

До кімнати Мишка внесли ще одну тахту – на ній став спати Влад. І стіл, де Мишко робив уроки, теж звільнили для сина тітки Наташі – він навчається в шостому класі, йому задають більше уроків, а Мишко і в іншій кімнаті, чи на кухні може влаштуватися – що там вчити в четвертому класі!

У чомусь життя, звичайно, стало кращим, все-таки Наталя готувала, прала і прасувала краще, ніж батько, тому до школи Мишко тепер ходив охайний.

Але через пів року він звернув увагу на дивну закономірність: якщо його клас збирався на екскурсію, то в будинку чомусь ніколи не було грошей.

– Не переймайся, в інший раз з’їздиш, – казав Мишкові батько.

Але, як тільки на екскурсію чи в цирк збирався Влад, гроші в будинку звідкись з’являлися.

Чи бачив це батько, Мишко не знав, але син не скаржився йому, він бачив, як багато батько працює, щоб вони добре жили.

Єдиній людині, якій Мишко завжди радів, був дід Василь – батько його мами. Він жив у селищі, кілометрів за шістдесят від міста, і завжди забирав онука на канікули.

Ось де для Мишки було справжнє роздолля – у діда був трактор, на якому він орав городи всім сусідам, і Мишко любив сидіти поруч із дідом у кабіні.

У цей час він почував себе дуже важливою людиною. А ще у діда у дворі жили кури, собака Найда, та кіт Боцман.

Неподалік селища був ліс, а за ним – велике озеро. Туди вони ходили купатися та ловити рибу.

Загалом, життя було стерпним, а якщо врахувати, що канікули були чотири рази на рік, то можна було сказати, що життя було непоганим.

Але все закінчилося в один день. Якось навесні батько та дід поїхали на риболовлю, замерзли, витопили лазню, щоб зігрітись і вчаділи.

Знайшли їх лише на третій день, коли Наталя, стурбована довгою відсутністю чоловіка, зателефонувала сусідам.

Мишкові було вже тринадцять років, і він чудово розумів, що Наталя може відправити його до дитячого будинку. Чи боявся він цього? Звісно, ​​боявся. Але вона зненацька оформила на нього опіку.

– Наталю, ти свята жінка! Чужого пацана собі лишила! Адже ви й прожили з Павлом лише три роки. Здала б у дитбудинок, і ніхто б не засудив, – казала сусідка.

Через деякий час Мишко вже сумнівався, що вдома йому краще, ніж могло бути в дитбудинку. Влад щодня кілька разів нагадував Мишкові, що він живе тут з милості й тому повинен відпрацьовувати свій хліб.

Наталя хоч і не говорила такого, але всю роботу по дому, крім готування та прання, вона поступово звалила на хлопця.

Мишко прибирав квартиру, мив посуд, виносив сміття, тягав з крамниці важкі сумки з продуктами, а навесні та восени у вихідні батрачив на дачі у старшої сестри Наталії – Ірини.

– Скоріше б ти дев’ятий клас закінчив, – сказала якось Наталя, – відправлю тебе до коледжу, житимеш у гуртожитку.

Але Михайло мав інші плани: він збирався вступати до університету і стати фахівцем з комп’ютерної безпеки.

– Ти що, збираєшся у мене на шиї ще два роки сидіти? – обурилася Наталя. – Он Влад до коледжу йде, а ти на університет замахнувся.

Але Михайло вже не був тим десятирічним хлопчиськом, який не міг за себе постояти.

– Ви отримуєте мою пенсію за батьків, та опікунські, тож я вас з Владом не об’їдаю. Якщо заважатимете мені вчитися, я поскаржуся тим жінкам з опіки, які приходять із перевіркою, – пригрозив він.

Наталя якось напрочуд швидко погодилася, Михайлу навіть здалося, що вона злякалася.

Як тільки Михайло вступив до університету, Наталя почала чіплятися до нього з питаннями, коли він з’їде до гуртожитку.

– Тобі через два місяці виповниться вісімнадцять, опікунські я за тебе отримувати більше не буду, так що настав час тобі й честь знати. Переїжджай у гуртожиток, – казала вона.

– Тим, хто має реєстрацію в місті, гуртожиток не дають, – пояснював їй Михайло. – Там на іногородніх місць ледве вистачає.

– Тоді платитимеш третину комуналки.

– А моя пенсія? – Запитав Михайло.

– Я її до закінчення університету отримуватиму.

– А годувати тебе і бруд за тобою вигрібати я мушу безплатно? – обурилася Наталя.

– Ти взагалі мені повинен бути вдячний, що я тебе до дитбудинку не здала, а ти ще претензії висловлюєш!

Незадовго до дня народження Михайла, Наталя зібралася в гості до своєї матері – у неї був ювілей.

– Повернуся за десять днів, – сказала вона пасинку, їдучи. – Тоді й розберуся з тобою. А то щось тобі дуже добре на халяву живеться.

Зрозуміло, що за відсутності Наталії ніхто не готував: Влад замовляв їжу додому – грошей у нього було багато.

Михайло вже з літа працював кур’єром з доставлення піци – нею в основному і харчувався. У своїй кімнаті – у них із Владом тепер були окремі кімнати – він прибирав сам.

Якось увечері Михайло пішов виносити сміття. Влад крикнув йому, щоб він заглянув у поштову скриньку і кинув зв’язку ключів:

– Мати веліла, якщо будуть якісь рахунки чи сповіщення, покласти на тумбочку в її кімнаті, – сказав Влад.

По дорозі назад Михайло підійнявся на другий поверх, де розташовувалися поштові скриньки, і почав розбиратися в кореспонденції.

Рекламні афіші та безплатні газети він кидав у картонну коробку, яку хтось поставив спеціально для цих цілей, рахунки відбирав.

Серед паперів йому трапилося два замовні листи. Він спочатку поклав їх до рахунків, але потім побачив, що один із листів адресований йому, а другий – Наталі. Сховавши їх під ремінь джинсів та прикривши футболкою, Михайло вирішив розібратися з ними вдома.

Влад скоро пішов – п’ятницями він зазвичай відпочивав у нічному клубі, Михайло дістав листи. Обидва вони були з комунального господарства.

Михайлу пропонувалося сплатити заборгованість з комунальних послуг за трикімнатну квартиру, де вони жили, а Наталі – за кімнату у двадцять два квадратні метри у гуртожитку за вказаною адресою. Михайло знав – це гуртожиток від заводу, де працював його батько.

– Виходить, ця квартира моя, а Наталя та Влад тут лише зареєстровані, – зрозумів Михайло. Але про всяк випадок вирішив проконсультуватися із юристом.

Він зателефонував Артему – своєму колишньому однокласнику, з яким вони продовжували дружити й після закінчення школи. Батько Артема був адвокатом і міг дати Михайлу корисну пораду.

Наступного дня Михайло знав усе. Виявляється, квартира, де вони жили, належала дідові Василеві, а він за заповітом залишив її онукові.

Ось чому Наталя оформила над ним опіку – інакше вона та Влад мали відразу повернутися до своєї кімнати в гуртожитку.

Адвокат допоміг Михайлу оформити всі документи, і коли повернулася Наталя, їй та Владу було запропоновано звільнити квартиру.

Звісно, ​​вона не погодилася.

– Я могла б тебе в дитбудинок здати! – кричала мачуха.

– Ти не посмієш цього зробити!

Михайлу довелося звертатися до суду.

За два місяці за рішенням суду Наталя з’їхала. Вона намагалася забрати з квартири все, що було не прибито.

Оскільки виселення проходило в присутності поліції, вона змогла забрати тільки те з техніки, на що в неї знайшлися документи, що підтверджують, що речі купили протягом останніх п’яти років.

Михайло продовжив вчитися і працювати, а, оскільки вчився він старанно, то вже на третьому курсі цілком міг забезпечувати себе, працюючи на пів ставки у невеликій фірмі та виконуючи приватні замовлення, отримані через інтернет.

Тим, як живуть Наталія та Влад, Михайло не цікавився. Так, він жив не в дитбудинку, але і не в Бога за пазухою…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.