Я міняла підгузки батькам до останнього подиху, а мій брат робив в цей час кар’єру. Мені шкода, що вони зробили саме такий вибір, оформивши заповіт.

– Я ж до останнього вважала, що у мене вже є своє житло! Я в ньому виросла, я в ньому живу з народження! Я доглядала за цим будинком, за нашими батьками! Ти ж нічим не допомагав, а тепер ось так легко хочеш вважати цей будинок своїм?, – звернулася я в розпачі до Бориса.

Він стояв на нашому старому ґанку, тримаючи в руках папку з документами, і я відчула, як стискається моє серце. У цьому будинку я прожила все життя, дбала про маму з татом, коли вони занедужали, купувала ліки, варила їм обіди. Я була впевнена, що коли батьків не стане, він залишиться мені.

Але раптом з’ясувалося, що вони оформили заповіт, за яким і брат теж має частку. Він довго був відсутній, розвивав власну кар’єру в місті, приїздив хіба що зрідка на свята, а тепер прийшов, щоб одержати своє.

– Мені шкода, що так сталося, – мовив Борис, почухавши потилицю. – Але я теж їхня дитина. В заповіті все чітко сказано.

– А де ти був, коли вони ледве вставали з ліжка і їм треба було допомогти? – мої слова прозвучали різкіше, ніж я хотіла. – Чому я мала робити все сама, а ти з’являєшся тільки зараз?

Борис зітхнув і закліпав очима.

– Знаю, що я мало вам допомагав. Але ж ти розумієш… робота, кредити, сімейні турботи. Все склалося так, що я мусив більше часу проводити в столиці.

Я у відповідь лише стиснула руки, намагаючись тримати себе в руках. Згадала, як витирала батькам сльози, коли вони погано почувалися. А Бориса тоді не було, і вони з сумом питали: “Де ж він подівся?” Та, мабуть, не варто ятрити це зараз, бо нічого не зміниться. Заповіт уже складений, і батьків із нами немає.

– Тож що ти пропонуєш? – тихо спитала я, дивлячись йому просто у вічі.

Борис постукав пальцями по своїй папці.

– Я не хочу з тобою судитися, – почав він рівним голосом. – Але я теж маю право на частку. Якщо ти можеш мені заплатити – я готовий віддати свою частину тобі. Якщо ні – доведеться продавати все і ділити гроші.

– Продавати цей будинок? – у мене аж серце стислося. – Та я ж тут виросла, кожна дошка мені знайома, кожен спогад про батьків пов’язаний із цими стінами. Мені навіть думка про те, що хтось чужий придбає його й почне все перебудовувати, здається жахливою.

Брат схилив голову, ніби теж співчував, проте на обличчі виднілася нерішучість.

– Я розумію твої почуття, – відповів він, зітхнувши. – Але нічого не можу вдіяти. Закон є закон, і батьки вирішили так. Я теж був здивований, бо думав, що все залишиться тобі, та вони вирішили внести й мене до заповіту.

Я розуміла, що сперечатися про їхні мотиви – марна справа. Можливо, вони хотіли вберегти Бориса від негараздів, дати йому шанс на майбутнє. Не знали, що він насправді має чимало своїх здобутків, адже він і навчався, і мав добру роботу. Я ж завжди була з ними, жила в цьому домі, аж поки батьки не відправились на небеса.

– Це неможливо, – прошепотіла я, ледве стримуючи хвилю відчаю.

-В мене немає грошей, щоб викупити твою частку, і я не готова продати цей будинок.

– Я розумію, – відвів погляд Борис.

– Але треба шукати якесь рішення. Я теж не хочу затягувати це на роки.

Ми довго мовчали. Нарешті я відчинила двері й жестом запросила його зайти до вітальні, де колись на великих святах збиралася вся наша родина. Тепер кімната здавалася прохолодною й порожньою. У кутку стояли мамині вазони, на стінах – фотографії. Борис розглядав їх, ніби вперше помічав, що ми з батьками роками жили тут іншим життям, про яке він мало що знав.

– Пам’ятаєш, як ти малим грався з татом у шахи на цій канапі? – спитала я, показуючи на низький диван у дальньому кутку. – А я носила вам бутерброди, бо боялася, що ви не встанете цілий вечір.

Він злегка всміхнувся.

– Це було так давно. Навіть не віриться, – відповів він. – Я тоді й не думав, що колись життя стане таким складним.

– А бачиш, як воно буває, – я присіла на крісло, намагаючись опанувати емоції. – Слухай, а може, ти залишиш все, як є? Ти ж не так часто тут буваєш. Нехай будинок буде нашим обом формально, а я залишуся в ньому жити.

– А як же моя частка? – перепитав він нерішуче. – Мені потрібні гроші, я планую переїхати до більшого міста, вкластися у справу. Ти ж розумієш, зараз усе дорого.

– Я не можу просто так відкупити її, – зітхнула я. – У мене немає заощаджень. Кілька років життя пішли на догляд за батьками, я практично не працювала, тільки іноді підробляла віддалено. Сама ледь на їжу вистачало, а тепер і не знаю, де знайти таку велику суму.

Борис потер лоба, ніби боліла голова від цих роздумів.

– Не хочу тебе змушувати, але іншого виходу я не бачу. Якщо не викупиш, тоді тільки продаж. Або можемо піти в суд, і там усе вирішать офіційно, за законом.

Я знала, що в суді мені нічим буде себе захистити. Привести свідків, що я доглядала батьків? Доведеться витрачати останні сили, час і нерви на це. Більше того, згідно із законом, він має таке саме право, як і я. Усе впирається в папери, а не в наші колишні справи.

– Ти хоч трохи бачиш, як мені боляче? – я не втрималася і змахнула сльози. – В одному папірці все моє життя, всі роки турботи. Я не можу повірити, що вони вирішили написати заповіт так, ніби я тут нічого не зробила.

Брат нічого не відповів. Можливо, в ньому теж боролися почуття й прагнення не залишитися без своєї вигоди. Невідомо, що змусило батьків до такого вчинку. Може, вони хотіли, щоб ми мали рівні права й діяли разом. Та, схоже, ми тільки віддалилися.

– Скільки часу ти мені даєш на пошук коштів? – нарешті спитала я, витираючи очі.

– Думаю, пів року. Якщо за цей час ти нічого не знайдеш, будемо вирішувати питання інакше, – знизав він плечима. – Я не хочу затягувати, бо мені теж треба планувати своє життя.

– Пів року… – повторила я, відчуваючи безсилля. – Гаразд. Я спробую. Та навіть не уявляю, де знайти такі гроші.

– Може, візьмеш кредит, – порадив Борис. – Або знайдеш інвестора, який викупить дім і дасть тобі можливість у ньому залишитися. Чесно кажучи, я не знаю, як це працює.

Я похитала головою. Іпотека чи великий кредит здатні перетворити моє життя на щоденне погашення боргів. Але, можливо, краще вже так, ніж втратити будинок? Хтозна. Я глянула на портрет батьків, що висів над каміном. Вони дивилися на мене теплими поглядами, ніби хотіли сказати: “Вибач, доню, ми не хотіли тобі зла”.

– Отже, домовилися, – підсумував Борис. – Якщо знайдеш гроші – добре. Якщо ні – ідемо на продаж. Тоді отримаєш свою частку у вигляді коштів, а я – свою.

– Не віриться, що все зійде до ось такого… – тихо зітхнула я, підводячись. – Але що ж, дякую хоч за те, що даєш мені час.

Я провела його до дверей, і, коли він пішов, у будинку запала гнітюча тиша. Хотілося завити від несправедливості. Сусідка Ірина, довідавшись про це, лише співчутливо хмикнула: “От тобі й заповіт, а ти стільки сил вклала”. Друзі радять мені не тягнутися в кредити, мовляв, воно того не варте. Інші, навпаки, говорять: “Борися, це ж твій дім!”

А я сиджу в кухні, серед знайомих речей: старий журнальний столик, на якому встигла залишити подряпини ще в дитинстві, мамині серветки з вишивкою, які вона так любила розкладати перед святами, запашні трави, що досі висять пучками біля вікна. Як відпустити все це й почати з нуля?

Не можу збагнути, що відчували батьки, коли вирішували вписати Бориса в заповіт нарівні зі мною. Можливо, боялися, що він у житті не зможе знайти свого місця, адже колись був таким невпевненим у собі. Тільки я от тепер не уявляю, що буде зі мною. Бо цей будинок – набагато більше, ніж просто нерухомість.

Час покаже. Маю пів року, щоб знайти вихід. Не хочу розлучатися з пам’яттю про батьків, із місцем, де все має для мене сенс. Але щоразу, коли думаю про все це, відчуваю клубок у горлі й розумію, що, можливо, доведеться відпустити. Сподіваюся, якось вдасться домовитися з Борисом і зберегти хоч часточку тепла, яке тут залишилося.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто влазити в кредит, щоб зберегти рідний дім, де пройшло все дитинство, чи, можливо, краще відпустити цю прив’язаність і почати нове життя, не тримаючись за стіни, котрі іноді приносять більше стресу, ніж радості?

Джерело