– Ти коли мені збиралася повідомити, що у тебе є великий будинок за містом? Чому я маю тулитися в кімнаті гуртожитку, а ти в цих хоромах? Змінюймося!

Валентина Сергіївна дивилася на онука трохи здивовано, засмучено. Скільки вона його не бачила?
Останній його візит був п’ять років тому, і навіть згадувати не хотілося. Тоді все закінчилося плачевно для самої пенсіонерки.

Валентина Сергіївна все життя працювала на заводі. Чоловік пішов від неї після п’яти років спільного життя, отримав підвищення, а потім знайшов молодшу.

Загалом, як часто трапляється, Валентина залишилася одна із сином на руках. Розривалася між роботою та сином, але той не цінував такого маминого завзяття.

– У тата краще, – говорив хлопчик після чергового походу до батька. – І меблі у нього гарні, і місця більше. А ми живемо, як жебраки.

Валентина часто плакала після таких висловлювань. Вона не могла забезпечити синові таке життя, про яке він мріяв і яке показував батько.

Батько ж сам нічого не давав синові, тільки дражнив гарним життям.

Вадим виріс, вступив до інституту платно. Валентина Сергіївна сплачувала, довелося влаштуватися на другу роботу.

Свого життя у неї ніколи не було.

Вадим закінчив інститут, знайшов роботу і зовсім зник з поля зору матері. З’являвся рідко, тільки попросити грошей, і знову зникав.

А років за два з’явився не один.

– Твій онук, – тримав син на руках маленького хлопчика. – Познайомити привів.

Валентина Сергіївна наче розцвіла. Син став часто приводити Пашу, залишав його на кілька днів.

Для Валентини почалося нове життя. Тепер вона намагалася для онука, смачніше обід приготувати, більше солодощів купити, дорогу іграшку.

Паша ріс зовсім не скромним хлопчиком і вимагав з бабусі дедалі більше.

Чи батько його так навчав, чи сам хлопчик додумався до такого. Але з кожним роком Валентині Сергіївні було все важче від запитів онука.

Вона знову влаштувалась на другу роботу. Паша підріс, до бабусі став заходити лише за грошима.

– Ба, мені треба на новий телефон.

– Павлик, я без копійки сиджу, звідки в мене такі гроші? Попроси у батька.

– Батько сказав у тебе спитати, в нього немає.

– І я не маю, із зарплати можу тобі дати тисячі три, не більше.

– Ти чого, ба? Які три? Мені треба двадцять.

– Звідки в мене стільки? У мене зарплатня десять тисяч, Пашо.

– Тоді кредит візьми, шкода чи що?

Валентина Сергіївна сумно подивилася на онука і заперечливо похитала головою.

Було в неї одне правило: ніколи й за жодних обставин кредит не брати.

– Тоді із заначки зі своєї.

– Це похоронні, їх не чіпай! – суворо сказала бабуся і зникла на кухні, щоб приготувати йому вечерю.

Гроші на власний похорон вона відкладала вже років п’ять, звичайно, може, там і накопичилося тисяч двадцять, вона не рахувала. Щоразу із зарплати по троху…

Валентина Сергіївна приготувала вечерю, вийшла в кімнату покликати онука, а його немає… І комод вивернутий. Грошей похоронних теж немає.

Скільки плакала тоді вона, дзвонила синові, онукові, кожного закликала до совісті. Але обидва лише відмахнулися від неї.

Син пішов із життя несподівано – серце. Прийшов із роботи, ліг на диван… і не встав.

Валентина Сергіївна плакала в голос. Здавалося, сльози висохли вже давно, коли він відсторонився, забув про неї, але ні, мати є мати.

Нікому тоді Валентина не захотіла б опинитися на її місці.

Павло приїхав на похорон. Дорослий, у навушниках, похмурий. Батька ще не передали землі, а він вже шепнув бабусі:

– А що, ти тепер його накопичення забереш, так? А що мені? Я ж його син. Теж хочу частку.

– Ти що таке кажеш? – злякано прошепотіла вона.

– А що? Мені на ноут треба. І взагалі, ти ж тепер одна залишилася, тобі все одно…

– Нічого не залишилося, все на поховання пішло…

– Як завжди пожаліла, – прошипів онук і випарувався.

З того моменту більше й не бачилися, ні дзвінків, ні листів. Тільки от Валентина Сергіївна не витримала і злягла.

Сусідка викликала швидку, і забрали жінку до лікарні. Лікарі констатували інсульт, легкий, обійшлося.

А потім перевели до кардіології. Там вона познайомилася з Миколою Аркадійовичем.

Спочатку обмінялися порадами, потім книжками, потім почали пити чай вечорами у палаті. Він був вдівцем. Дружини не стало десять років тому, дочка за кордоном вже сім років і навіть звістки не шле.

– Ну, а ви чого одна?

– Я, Миколо Аркадійовичу, не одна, у мене онук є. Та яка від нього користь? Такий онук, ворогові не забажаєш…

– А в мене і ворогів нема. Живу за містом, свій дім, сад, тільки самотньо дуже. От думаю: треба було б когось запросити, щоб за мною дивився, та й побалакати було з ким.

А ви, Валентино Сергіївно, що скажете?

– Заміж кличете, чи що? – сміялася жінка похилого віку.

– Звісно, ​​ні. Одружуватися пізно, не в тому я віці. Але й одному не хочеться бути решту життя.

Складіть мені компанію, кімната у вас буде своя, свіже повітря…

Валентина сумнівалася, але він допоміг із лікуванням, із відновленням, сплатив потрібні препарати. Після виписки приїхав на таксі та забрав Валентину до себе.

Вона варила йому борщі, в’язала на зиму шкарпетки, прасувала сорочки та вперше в житті відчувала себе щасливою.

Але спільне життя довго не тривало, через три роки не стало Миколи Аркадійовича. І тут з’ясувалося: він переписав на неї все.

Вона довго плакала. Думала, що не зможе пережити ще одну втрату. Але змогла, вижила і навіть за городом стала сама доглядати, замість Миколи.

І ось тепер Павло знову з’явився.

– Ти коли мені збиралася повідомити, що у тебе великий будинок за містом? Чому я маю тулитися в кімнаті гуртожитку, а ти в цих хоромах? Змінюймося!

– Ні, дім мій за заповітом, ти нічого не отримаєш, навіть не сподівайся.

– Нічого, тебе не стане, отримаю, – нахабно заявив онук. – Я відправлю тебе в божевільню й одразу жити зможу.

– Заповіт уже написаний і не на тебе, а на дочку Миколи. Коли мене не стане, вона стане повноправною господаркою. Тебе навіть на поріг не пущу.

– Отак заговорила… – пробурмотів Павло. – Ну-ну, я до суду піду зараз, нехай визнають тебе божевільною.

Валентина Сергіївна не вірила онукові, доки не отримала повістку до суду…

Суд тривав не довго. Павло впевнено йшов коридором, ніби заздалегідь знав, що виграє.

Привів адвоката, демонстративно приніс стос паперів. А Валентина Сергіївна сиділа у старому пальті, зшитому ще до пенсії, та з пакетом документів на колінах.

– Я хочу визнати бабусю недієздатною, – твердо заявив Павло у залі засідання. – Вона поводилася дивно, їй під вісімдесят, підписала заповіт на чужу людину, а не на рідну кров, це ненормально.

– Я підписала по добрій волі, – тихо відповіла Валентина Сергіївна.

– Вона навіть не пам’ятає, коли у неї день народження! – перервав онук. – І взагалі, їй потрібен догляд, вона одна – а там будинок, ділянка… Хто цим займатиметься?

– Ніхто мені не потрібний, я сама. Я і будинок прибирала, і Миколу лікувала…

– Ви хоч знаєте, що робите? – втрутився суддя. – Це дуже серйозна заява. Ви хочете позбавити людину дієздатності. У вас є медичні висновки?

Павло зам’явся. Його адвокат почав щось марудити про «емоційну поведінку», про «неадекватні рішення». Але суддя лише похитав головою.

Валентина Сергіївна встала. Її голос тремтів, але очі були ясні:

– Я все зрозуміла, онучку. Хочеш будинок? Бери, я не в тому віці, щоб ходити судами та з’ясовувати стосунки.

І вона дістала з сумки ключі. Поклала на стіл перед суддею акуратно, повільно, наче прощалася. Потім розвернулась і пішла до виходу, не обернувшись. Ні на адвоката, ні на Павла.

Три місяці минули, як у тумані. Повернулася вона до старої квартирки, тієї самої, де стеля в плямах, шпалери відстають, а батареї ледь теплі.

Знову готувала на одній конфорці, спала під двома ковдрами. Наче і звично, так жила пів століття. Але тепер все це здавалося, ніби з іншого життя.

Сусіди проходили повз, вдавали, що не впізнали. Хтось казав: «Будинок відхопила, а потім із ганьбою вилетіла». Хтось навпаки: «Та на що їй будинок, якщо онук у неї як стерв’ятник…»

Вона нікому не відповіла. Тільки в аптеку ходила і на ринок – старенький візок скрипів по асфальту.

А одного ранку пролунав дзвінок у двері. На порозі – жінка років сорока п’яти, у руках тека та ключі.

– Ви Валентина Сергіївна?

– Так. А ви… вибачте?

– Я – Інна, дочка Миколи Аркадійовича. Я жила з матір’ю за кордоном, ми з батьком не спілкувалися.

Але, як його не стало, я дізналася про заповіт. І, зізнатися, була збентежена. Думала, ви шахрайка.

– Ну, звикла вже…

– Я подала до суду, щоб визнати заповіт не дійсним. А потім дізналася, що ваш внук теж до суду подав. Хотів визнати вас недієздатною. Ми з ним навіть спочатку об’єдналися.

Але потім я з’їздила до села, поговорила із сусідами. Зайшла в будинок, подивилася, все доглянуто, у саду порядок, ви йому були близькою людиною.

Валентина Сергіївна мовчала, тільки пальці вчепилися в спинку стільця.

– Ми відмовилися від позову. А суд у результаті ухвалив рішення на вашу користь. Заповіт дійсний. Будинок ваш.

Інна простягла ключі.

– Вибачте нам. Усім. Я думаю, він справді вас любив. Так, як не любив більше нікого. Бережіть себе.

Коли за Інною зачинилися двері, Валентина Сергіївна довго дивилася на ключі. Маленькі, холодні, з вагою у долоні.

А потім поклала їх поряд із фотографією Миколи Аркадійовича та почала збирати речі, щоб виїхати туди, де їй було добре…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.