Я маю двох доньок, дуже хочу жити з ними, я навіть би квартиру свою комусь віддала. Але ні один зять, ні другий, дуже не хочуть, щоб я з ними жила

Не так давно не стало такого хорошого коханого чоловіка, за яким я все сімейне життя була, як за кам’яною стіною.

Ми прожили з Миколою разом 36 років. Я була поруч з ним дуже щасливою і радісною завжди.

Дуже вдячна Господу, що він послав мені саме цю людину.

Щиро кажучи, особливо мені ще й досі не віриться, що його поруч зі мною більше немає.

Мені немає з ким порадитися, до кого звернутися у важку хвилину.

Звісно, дякуючи доньці, яка запропонувала мені допомагати їм в будинку і дивитися за онуком в ті дні, коли вона працює.

Буває, що моя дочка виходить на роботу і в нічні зміни.

У такі дні я знаходжуся у них допізна, поки зять не повернеться додому зі своєї роботи.

Я відволікаюся у них, займаюся онуком, і дні проходять непомітно, у мене тоді менше смутку, я відчуваю, що поруч є рідні люди і мені стає легше від того, що я комусь приношу користь і сама потрібна комусь.

При цьому намагаюся не думати про минуле, а живу сьогоденням і майбутнім.

Мій зять – працьовитий чоловік. Він теж без діла не сидить сам ніколи.

Чоловік моєї доньки майже постійно або на роботі, або в гаражі ремонтує машини знайомим, за що теж має якусь додаткову копійку. Але у нього дуже непростий характер, на жаль.

Зять просто може повчати усіх вдома без причини, робить постійно усім зауваження, любить, щоб все було так, як він вважає за потрібне.

Незважаючи на це, сім’ю дочки можна назвати щасливою і благополучною. незважаючи на непростий характер зятя, до якого ми вже всі звикли, вони живуть в добрі та достатку. Я люблю свою дочку, зятя і внука. А як інакше?

І в той же час, останнім часом, зять, все частіше, почав мені дорікати в усьому, мовляв, що я часто надокучаю їм своїми візитами.

А я, на хвилиночку, з його сином займаюся весь час, і вечерю готую для них усіх, поки вони на роботі. Можу і підлогу помити або одяг випрати та попрасувати.

Чому я повинна вислуховувати подібні його нарікання? невже я заслуговую це?

Можливо дочка і звикла до постійного незадоволення свого чоловіка, але я не хочу з таким миритися, адже вважаю, що він неправий.

Більш того, я вирішила, все ж, перестати ходити до них, нехай самі викручуються тепер зі своїми проблемами. У наш непростий час багато сімей без сторонньої допомоги обходяться і нічого.

Я весь цей час дуже старалася для своїх дітей і думала, що зять мені буде вдячний. Але раніше не говорив хоч нічого, а зараз висловлює претензії. Мій чоловік ніколи мене не ображав і не дорікав ні за що.

А зять зовсім інша людина, я не звикла до такого відношення до себе, бо мій чоловік був зовсім іншим. Але дочка ж з ним живе. А мені краще не бувати у них вдома.

Мені, звичайно, дочку свою шкода, але хай сама розбирається зі своїм чоловіком, не хочу лізти в їх сімейне життя. Я не хочу лізти у їхню сім’ю.

У мене є ще одна дитина. Зазначу, що моя старша дочка, познайомилася з хлопцем з села, і поїхала відразу після весілля до нього.

Якби вони покликала мене до себе, я б все просто так залишила б, в одну мить і поїхала до неї в село, вони живуть у великій хаті. Там би місця вистачило б усім.

До речі, у неї теж є діти – мої онуки. Але не знаю, захотів би другий зять зі мною жити.

Справа в тому, що до молодшої дочки іноді приходжу, ще й допомагаю їм у всьому, і, виявляється, погана теща для чоловіка своєї доньки, хоча вважаю, що я не заслужила такого відношення.

А з тим зятем я взагалі особливо не спілкувалася ніколи. Приїжджали всього декілька раз до нас, коли чоловікові моєму було недобре. Та й онуки постійно спілкуються з другою бабусею, яка живе поруч з ними. Вони в мені не потребують.

Мені дуже самотньо і пустка якась на душі. Можливо не варто звертати увагу на зятя, а ходити до доньки, зять поговорить та перестане, такий у нього характер.

А з онучком мені дуже добре, він у мене молодець, мені подобається займатися з ним, напевно, він єдиний, хто добре ставиться до мене.

Для мене так важливо бути потрібною рідним людям, я б все для них зробила. Мені старша дочка завжди говорила, що потрібно навчитися любити себе. Я так намагаюся знайти людей, які мене дійсно зрозуміють і підтримають, радію успіхами інших.

А ось що я відчуваю і які у мене є бажання, міг зрозуміти тільки мій чоловік.

З нашими дочками ми майже ніколи не сперечалися, але у них свої сім’ї і проблеми, вони мене не кличуть до себе і не хочуть, щоб я з ними жила, хоча я можу їм ще гарно так допомагати.

А зі мною ніколи і ніхто не поговорив про мої бажання. А зять взагалі незадоволений. Виходить, я даремно намагаюся догодити всім? Але я люблю своїх рідних, усе б для них зробила.

Мені дуже не вистачає їх, сумно одній. А вони бачу все більше не хочуть, щоб я до них ходила. Хіба це нормально?

КІНЕЦЬ.